Вона стежила за мною.
Якщо вона була прекрасна під час спочинку, то коли не спала, була вдвічі прекрасніша. Під час сну вона була малюнком вогню. А поза сном була самим вогнем.
Вам може видатися дивним, що в ту мить я відчув страх. Може видатися дивним, що на відстані витягнутої руки від найпривабливішої жінки на світі я раптом згадав, що смертний.
Вона всміхнулася — її усмішка була подібна до ножа в оксамиті — й потягнулася, наче кішка на сонці.
Її тіло було створене, щоб розтягуватись. Напружилися вигин її спини та її гладенький живіт. Коли вона ворухнула руками, її округлі повні груди піднялись, і я раптом відчув себе оленем під час гону. Моє тіло відреагувало на неї, і хтось неначе загамселив по холодній байдужості Кам’яного Серця гарячою кочергою. Моє самовладання на мить зникло, і певна, не така дисциплінована, частина мого розуму заходилася складати пісню для Фелуріян.
Я не міг приділити увагу приборканню цієї частини себе. Тож зосередився на тому, щоб уберегтися всередині Кам’яного Серця, ігноруючи як її тіло, так і ту настирливу частину свого розуму, що складала римовані куплети в якомусь далекому закутку моєї голови.
Це було не найпростішою річчю на світі. Власне кажучи, порівняно з цим переживати звичні труднощі симпатії було легко, як скакати. Якби не підготовка, здобута в Університеті, я став би зламаною жалюгідною істоткою, міг би зосередитися лише на власному полоненні.
Фелуріян поволі припинила тягнутися, розслабилася й поглянула на мене старими-престарими очима. Очима, не схожими ні на що з того, що я досі бачив. Колір у них був приголомшливий…
Ті очі, літній присмерк їх,
…своєрідна присмеркова синь. Вони були приголомшливі. Ба більше…
Легеньке пурхання повік,
…вони геть не мали білків…
Багрець небес вуста обпік…
Я зціпив зуби, відірвав від себе ту частину, що торохтіла без упину, і запроторив її у віддалений куточок свого розуму: хай співає сама до себе.
Фелуріян схилила голову набік. Очі в неї були уважні й холодні, наче у птаха.
— чому ти такий тихий, коханий вогнику? я тебе загасила?
Її голос видавався дивним. Йому геть не була властива різкість. Він був утіленням тихої плавності, скидався на шматочок бездоганно відшліфованого скла. І голос Фелуріян, попри всю свою дивну м’якість, біг по моєму хребту так, що я почувався котом, якого щойно погладили аж до кінчика хвоста.
Я відступив іще далі вглиб Кам’яного Серця, відчув, як воно оточує мене, холодне й заспокійливе. Однак, хоча моя увага в основному була зосереджена на самовладанні, дрібна, божевільна, лірична частина мого розуму вийшла на передній план і сказала:
— Загасила? В жодному разі. Хоч я й занурився в тебе, я палаю. Поворот твоєї голови подібний до пісні. Подібний до іскри. Він наче подихом вогонь роздмухує в мені, а той реве твоє ім’я в шаленстві навіснім.
Обличчя Фелуріян посвітлішало.
— поет! я мала би здогадатися, що ти поет, із того, як рухалося твоє тіло.
Її лагідний тихий голос ізнову заскочив мене неготовим. Річ була не в тому, що вона говорила з придихом, хрипкувато чи пристрасно. Нічого аж настільки дешевого чи награного. Однак, коли вона говорила, я мимоволі звертав увагу на те, що її дихання виривається з грудей, минає м’яку солодкість її горла, а тоді оформлюється в обережній грі губ, зубів і язика.
Вона наблизилася до мене накарачках крізь подушки.
— ти був схожий на поета, полум’яного та прекрасного, — коли вона обхопила моє лице руками, її голос звучав не гучніше за подих. — поети лагідніші. вони кажуть дещо гарне.
Я знав лиш одну людину зі схожим голосом. Елодіна. Іноді його голос наповнював повітря так, ніби його слухав сам світ.
Голос у Фелуріян був не звучний. Не наповнював лісової галявини. Її голос був затишшям перед раптовою літньою бурею. Він був м’який, наче легкий дотик пір’їнки. Від нього моє серце хиталося в грудях.
Коли вона так говорила, називала мене поетом, я не наїжачувався й не скреготів зубами. В її вустах це було найсолодшим назвиськом для людини. Така була сила її голосу.
Фелуріян провела кінчиками пальців по моїх губах.
— цілунки поетів найкращі. ти цілуєш мене, наче полум’я свічки, — вона прибрала одну руку й торкнулася власних вуст. Від цього спогаду її очі спалахнули.
Я взявся за її руку й ніжно її стиснув. Мої руки завжди видавалися граційними, та поряд із її руками здавалися грубими й неоковирними. Дихаючи їй у долоню, я заговорив: