Мій розум оторопів — швидко, неначе від удару в потилицю. Я відчув пристрасть, несамовиту й невситиму. Відчув потребу володіти нею, шалено притиснути її тіло до свого, скуштувати нестримної солодкості її вуст.
Лише підготовка арканіста дозволила мені зберегти якесь уявлення про власне «я». І все одно я втримався за нього ледь-ледь, самими кінчиками пальців.
Фелуріян сиділа на подушках навпроти мене, схрестивши ноги; її лице було сердите і грізне, очі — холодні й жорсткі, наче далекі зорі. Вона з демонстративним спокоєм змахнула з плеча метелика, що поволі розводив крильця. В її простому жесті була така потужна лють, що в мене стиснувся шлунок і я усвідомив таке:
Від Фелуріян ніхто ніколи не йде. Ніколи. Вона тримає чоловіків у себе, доки їхні тіла й розуми не ламаються від кохання до неї. Вона тримає їх у себе, доки вони не набридають, а коли відсилає їх геть, чоловіки божеволіють саме через відхід.
Я був безсилий. Я був цікавинкою. Я був іграшкою, найновішою й тому найлюбішою. Можливо, я ще довго їй не набридатиму, та цей час настане. А коли вона таки мене звільнить, мій розум розірветься на частини від жаги до неї.
Розділ дев’яносто сьомий. Кров і гірка рута
Сидячи серед шовків і втрачаючи контроль над собою, я відчув, як моє тіло накрила хвиля холодного поту. Зціпив зуби й відчув невеликий спалах гніву. Розум усе моє життя був єдиним, на що завжди можна було покластися, єдиним, що завжди цілковито належало мені.
Я відчував, як моя рішучість тане, поки моїм природним бажанням приходить на зміну щось тваринне, нездатне думати про щось, окрім власної хіті.
Та частина мене, що ще лишалася Квоутом, лютувала, проте я відчував, як моє тіло реагує на її присутність. Я зі страхітливим зачудуванням відчував, як повзу між подушок до Фелуріян. Намацав однією рукою її стрункий стан і нахилився, щоб поцілувати її з жахливою спраглістю.
Я подумки завив. Мене били та шмагали, морили голодом і ранили холодною зброєю. Проте мій розум належить мені, хай що станеться з цим тілом чи навколишнім світом. Я кинувся на ґрати невидимої клітки з місячного сяйва й жаги.
І не знати як утримався осторонь Фелуріян. Моє дихання виривалося з горла так, ніби від чогось тікало.
Фелуріян напівлежала на подушках, схиливши голову до мене. Її губи були світлі й бездоганні. Очі — наполовину прикриті повіками й голодні.
Я змусив себе відірвати погляд від її обличчя, та безпечних видовищ для моїх очей не було. Її шия була гладенька й витончена, тремтіла від швидкого пульсу. Добре виднілась одна округла повна грудь, тоді як друга трохи відхилилася вбік і вниз, як усе її тіло. Вони здіймалися й падали в такт диханню, рухалися обережно, відкидаючи на її шкіру тіні, наче від сяйва свічок. Я помітив за її розтуленими блідо-рожевими губами бездоганну білизнý зубів…
Я заплющив очі, та від цього чомусь стало лише гірше. Відчувати тепло її тіла було все одно що стояти біля багаття. Я торкнувся рукою м’якої шкіри її талії. Фелуріян заворушилася піді мною, і її грудь легенько зачепила мою грудну клітку. Я відчув її дихання в себе на шиї. Здригнувся й почав пітніти.
Я знову розплющив очі й побачив, як вона пильно дивиться на мене. Обличчя в неї було безневинне, майже ображене, ніби вона не могла зрозуміти, як це їй відмовляють. Я роздмухав маленький вогник злості в самому собі. Ніхто так не поводиться зі мною. Ніхто. Я втримався осторонь неї. Вона насупилася, злегка зморщивши чоло, неначе роздратувалася, розсердилася чи на чомусь зосередилася.
Фелуріян потягнулася вгору, до мого обличчя. Очі в неї були уважні, ніби вона намагалася прочитати щось записане глибоко всередині мене. Я спробував відсахнутися, згадавши її дотик, але моє тіло просто здригнулося. З моєї шкіри падали краплинки поту, легенько вдаряючись об шовкові подушки та пласкі обриси її живота внизу.
Вона ніжно торкнулася моєї щоки. Я легенько нагнувся, щоб її поцілувати, і щось у мене в голові зламалося.
Я відчув цей злам: чотирьох років мого життя як не бувало. Раптом я повернувся на вулиці Тарбієна. Троє більших за мене хлопців із масним волоссям і поросячими очицями витягнули мене з розбитого ящика, в якому я спав. Двоє з них прип’яли мене за передпліччя до землі. Я лежав у стоячій калюжі, страшенно холодній. Ранок тільки починався, ще світили зорі.
Один із хлопців затулив мені рукою рота. І байдуже. Я вже провів у місті не один місяць. Розумів, що голосно кликати на допомогу безглуздо. У найкращому разі ніхто не прийде. У найгіршому — хтось прийде і їх стане більше.