Вона перехопила мій погляд, і в розписаних там сутінках я знову побачив чотири чіткі музичні фрази з пісні.
Я проспівав їх. Вони вирвалися з мене на волю, наче птахи.
Раптом мій розум знову став ясним. Я вдихнув і вдивився в очі Фелуріян. Я знову заспівав, і цього разу я був сповнений люті. Прокричав чотири жорсткі ноти пісні. Проспівав їх, напружені, білі, тверді, як залізо. І почувши їх, я відчув, як сила Фелуріян здригнулася, а тоді розтрощилася — і в порожнечі не зосталося нічого, крім болю та гніву.
Фелуріян здивовано скрикнула й сіла так раптово, що це скидалося на падіння. Вона підсунула зігнуті коліна до себе й зіщулилася, стежачи за мною круглими наляканими очима.
Роззирнувшись довкола, я побачив вітер. Не так, як можна побачити дим або туман: я побачив вічно мінливий вітер сам по собі. Він був знайомий, наче обличчя забутого друга. Я засміявся й розкинув руки, чудуючись його мінливій формі.
Я склав долоні ківшиком і зітхнув, видихнувши в порожнину між ними. Вимовив ім’я. Заворушив руками та сплів свій подих, тонкий, наче серпанок. Він розійшовся, огортаючи Фелуріян, а тоді спалахнув срібним полум’ям, що втиснуло її у своє мінливе тісне ім’я.
Я тримав її над землею. Вона дивилася на мене з острахом і подивом, а її темне волосся танцювало в полум’ї, наче окремий пломінь.
Тут я збагнув, що можу її вбити. Це було би просто, все одно що кинути за вітром аркуш паперу. Але від цієї думки мені стало зле, і я уявив, як метеликові відривають крильця. Вбити її означало би знищити дещо дивовижне й чудове. Без Фелуріян світ збідніє. Почне подобатися мені трохи менше. Це було б усе одно що розбити лютню Іллієна. Все одно що одночасно позбавити когось життя і спалити бібліотеку.
З іншого боку, на кону стояли мої безпека та психічне здоров’я. Мені здавалося, що з Квоутом світ також цікавіший.
Але вбити її я не міг. Принаймні отак. Орудуючи новоздобутими магічними здібностями, мов анатомічним ножем.
Я заговорив знов, і її здуло вітром на подушки. Я зробив руками жест, наче щось розривав, і срібне полум’я, що колись було моїм диханням, обернулося на три ноти зламаної пісні й розійшлося поміж дерев.
Я сів. Фелуріян вмостилася напівлежачи. Кілька довгих хвилин ми оглядали одне одного. В її очах промайнули страх, настороженість і цікавість. Я побачив у її очах своє відображення, в якому сидів голий серед подушок. Моя сила ясніла білою зорею на чолі.
А тоді я почав відчувати згасання. Забування. Усвідомив, що в моїх вустах уже немає імені вітру, а роззирнувшись довкола, не побачив нічого, крім чистого повітря. Старався зберегти зовнішній спокій, але поки все це покидало мене, відчув себе лютнею, на якій ріжуть струни. Моє серце стиснулося від болю втрати, якого я не відчував від загибелі батьків.
У повітрі довкола Фелуріян я бачив легке мерехтіння: до неї поверталась якась дрібка її сили. Я не став на це зважати, бо відчайдушно силкувався зберегти якусь частину здобутих знань. Але це було все одно що намагатися втримати у пригорщі пісок. Якщо вам коли-небудь снилося, ніби ви літаєте, а тоді ви прокидалися й зі смутком усвідомлювали, що забули, як це робиться, то ви сяк-так уявляєте, як я почувався.
Це мало-помалу померкло, і врешті не зосталося нічого. Я відчував усередині порожнечу, і мені боліло так сильно, неначе я довідався, що мене ніколи не любили рідні. Я ковтнув, намагаючись позбутися клубка в горлі.
Фелуріян із цікавістю поглянула на мене. Я все ще бачив у її очах своє віддзеркалення, і від зорі в мене на лобі залишилася хіба що цятка світла. А тоді почало меркнути навіть бездоганне видіння мого сонного розуму. Я відчайдушно глипав на світ довкола себе. Постарався, не кліпаючи, запам’ятати, який він на вигляд.
А тоді він зник. Я схилив голову, журячись і намагаючись приховати сльози.
Розділ дев’яносто восьмий. Слово про Фелуріян
Минуло чимало часу, перш ніж я достатньо опанував себе, щоб підвести погляд. У повітрі відчувалася якась невпевненість, наче ми були юними закоханими, які не знали, чого від нас очікують далі, не знали, які ролі нам грати.
Я взяв лютню та притулив її до грудей. Це я зробив несвідомо, наче схопився за поранену руку. Я зіграв один акорд за звичкою, а тоді перевів його в мінор, щоби здалося, ніби лютня каже: «Сумно».
Не думаючи й не підводячи погляду, я почав грати одну з пісень, які написав у перші місяці після загибелі батьків. Вона називалася «Спогади сидячи біля води». Мої пальці бренькали по струнах, виливаючи у вечірнє повітря жаль. Лише за кілька хвилин до мене дійшло, що я роблю, а ще кілька хвилин по тому я зупинився. Пісні я не завершив. Не знаю, чи має вона насправді закінчення.