Мені стало краще — однозначно не добре, але краще. Я був не такий порожній. Мені завжди допомагало музикування. З музикою для мене ніколи не бувало заважких тягарів.
Я підвів погляд і зобачив на обличчі Фелуріян сльози. Тоді мені стало не так соромно за свої.
А ще я відчув, що хочу її. Це почуття було притлумлене болем у грудях, але завдяки цьому бажанню, хоч і легкому, я зосередився на найнагальнішій своїй проблемі. Виживанні. Втечі.
Фелуріян, схоже, ухвалила якесь рішення й потягнулася через подушки до мене. Сторожко поповзла, а тоді зупинилася за кілька футів і поглянула на мене.
— мій ніжний поет має ім’я? — голос у неї був такий лагідний, що це заскочило мене зненацька.
Я розтулив рота, щоб заговорити, а тоді зупинився. Згадав про місяць, який спіймали за допомогою імені, і тисячу історій про фей, які чув дитиною. Якщо вірити Елодінові, імена — це кістки світу. Я завагався десь на пів секунди, а тоді вирішив, що Фелуріян уже й так дізналася від мене набагато більше, ніж моє ім’я.
— Я Квоут, — звук мого голосу неначе заземлив мене, повернув до власної шкури.
— квоуте, — тихо проказала вона, і її голос нагадав мені пташиний клич, — не заспіваєш мені ще раз, солодко? — вона простягнула руку — поволі, неначе боячись обпектись, і легенько опустила долоню мені на передпліччя. — будь ласка! мій квоуте, твої пісні наче пестощі.
Моє ім’я вона вимовляла, наче зачин пісні. Це було прекрасно. Однак мене не зовсім влаштовувало те, що вона називала мене своїм Квоутом.
Я всміхнувся й кивнув. Передусім тому, що на думку не спадало нічого кращого. Зіграв кілька настроювальних акордів, а тоді спинився, замислившись.
Відтак я почав грати «У лісі фейрі» — пісню не про кого-небудь, а про саму Фелуріян. Вона була не надто добра. Десь із три акорди та два десятки слів. Однак вона справила саме той ефект, якого я прагнув.
Почувши своє ім’я, Фелуріян повеселішала. Їй не була властива фальшива скромність. Вона знала, що є найпрекраснішою, найвправнішою. Знала, що люди розповідають історії, та знала про свою славу. Жоден чоловік не міг устояти перед нею, жоден чоловік не міг її витримати. Ще до кінця пісні вона трохи випрямилася від гордості.
Я закінчив пісню й запитав:
— Хочеш почути ще одну?
Фелуріян кивнула й завзято всміхнулася. Сіла між подушками із прямою спиною, маєстатична, як королева.
Я перейшов до другої пісні, схожої на першу. Вона звалася «Пані з фейрі» чи якось так. Я не знав, хто її написав, але ця людина мала жахливу звичку вставляти в рядки зайві склади. Усе було не так погано, щоб у корчмі в мене чимось пожбурили, але близько до цього.
Граючи, я уважно стежив за Фелуріян. Їй це лестило, проте я помітив, що в ній зростає легке невдоволення. Неначе вона була роздратована, та не могла вирішити чому. Ідеально.
Останньою я заграв пісню, написану для королеви Серул. Гарантую, що ви її не чули, проте певен, що знаєте такі. Її, написаної якимось менестрелем-підлабузником у пошуках покровителя, навчив мене батько, щоб навести приклад того, чого слід уникати, пишучи пісню. Це був дивовижний приклад посередності. Було очевидно, що автор або був справді нікчемою, ніколи не зустрічався із Серул, або й просто геть не вважав її привабливою.
Співаючи, я просто замінював ім’я Серул на Фелуріян. Також я замінив деякі непогані фрази на менш поетичні. Доки я закінчив із піснею, її було по-справжньому скалічено, і на обличчі Фелуріян відбився неприкритий смуток.
Я сидів одну довгу мить, неначе глибоко над чимось замислившись. Коли ж я таки заговорив, мій голос був стишений і невпевнений.
— Пані, чи можна написати для вас пісню? — я безпорадно їй усміхнувся.
Її усмішка була наче проблиск місяця з-за хмар. Вона плеснула в долоні й кинулася на мене з дурнуватим захватом, обсипаючи мене цілунками. Насолодитися цими відчуттями як годиться не вийшло лише через страх, що моя лютня може зламатися.
Фелуріян відсунулася й застигла на місці. Я спробував декілька комбінацій акордів, але відтак зупинив свої руки й підвів погляд на неї.
— Я називатиму її «Словом про Фелуріян».
Вона злегка почервоніла й поглянула на мене з-під важких повік. Її лице було одночасно сором’язливе й безсоромне.
Якщо ж забути про нескромні хвастощі, то я пишу гарні пісні, коли стараюся, а незадовго до того мої навички були відточені на службі в мейра. Я не найкращий, але один із найкращих. Насмілюся сказати, що, маючи достатньо часу, гідну тему й годящі мотиви, міг би написати пісню майже так само добре, як Іллієн. Майже.