Заплющивши очі, я лагідно заграв на лютні солодкі акорди. Мої пальці літали, і я вловив музику вітру серед гілля, серед шурхітливого листя.
Відтак я звернувся до далеких закутків свого розуму, де тим часом божевільна, невгамовна частина мого «я» складала пісню для Фелуріян. Торкнувся струн уже легше й заспівав:
Синіють очі, місяць видно в них,
Бо піднялись метелики повік.
Волосся темная коса
Летить із вітром у лісах.
Фелуріян! Краса ясна!
Мир дому твоєму без стін.
Твій подих як легка луна,
Твоє волосся наче тінь.
Поки я співав, Фелуріян застигла. Ближче до кінця приспіву я практично не розумів, чи дихає вона. До нас повернулися, танцюючи, кілька метеликів із тих, яких відлякав наш давніший конфлікт. Один із них опустився на руку Фелуріян і злегка торкнувся її крильцями — раз, а тоді двічі, неначе йому стало цікаво, чому господиня так раптово заціпеніла. Я знову мимоволі перевів погляд на свою лютню та обрав ноти, подібні до дощових крапель, які лижуть листя на деревах.
Танцюють тіні і вона сама,
Я раз поглянув — і мене нема!
Мене той усміх полонив,
Як фейрі легендарний спів.
Фелуріян! Краса ясна!
Цілунок твій — як той нектар.
Не жив той, хто тебе не знав,
Безцінний упустив він дар.
Я стежив за нею краєчком ока. Вона сиділа так, ніби слухала всім тілом. Очі в неї були великі. Вона піднесла одну долоню до рота й потривожила метелика, який там сидів, а другу притулила до грудей, повільно дихаючи. Саме цього я хотів, і все одно я про це шкодував.
Я схилився над своєю лютнею, і мої пальці затанцювали по струнах. Я сплітав акорди, подібні до плину води на річковому камінні, подібні до легкого подиху біля вуха. А тоді подумки приготувався й заспівав:
Чорніє синь її очей,
Як небо посеред ночей.
Коханка…
Мої пальці на струнах здригнулися, зупинившись усього на мить, наче від невпевненості. Я побачив, як Фелуріян наполовину виринула зі своїх мрій, і продовжив:
Коханка вмілая вона,
Її обійми милі нам.
Володарко Фелуріян,
Твій дотик кращий срібла.
Я…
— що? — хоч я й очікував цього втручання, через її крижаний голос я зіграв кілька фальшивих нот і кілька метеликів знялося в повітря. Я вдихнув, зобразив максимально безневинне обличчя й підвів погляд.
Її лице виражало нестримну лють і крайній подив.
— милі? — промовила вона таким тоном, що я сполотнів. Її голос залишався обтічним і лагідним, наче далека флейта. Однак це нічого не означало. Далекий грім не б’є по вухах, а проймає груди. Її тихий голос пройняв мене подібно до цього далекого грому. — милі?
— Мені були милі, — промовив я, щоб її власкавити, з напівудаваною невинністю в голосі.
Вона відкрила рота, неначе зібралася заговорити, а тоді стулила його. Її очі спалахнули чистою люттю.
— Вибач, — сказав я. — Я мав би розуміти, що намагатися не варто, — додав я тоном чи то зломленого духу, чи то побитої дитини. Прибрав руки зі струн лютні й опустив їх.
Вогонь у ній почасти згас, але її голос, коли вона заговорила, був напруженим і загрозливим:
— я «коханка вмілая»? — останнє слово Фелуріян, здавалося, вимовила через силу. Її вуста стиснулися в тонку обурену риску.
Я вибухнув, і мій голос став подібним до грому.
— А звідки мені в біса знати?! Я ж начебто ще ніколи таким не займався!
Почувши жар у моїх словах, вона сахнулася, і гнів частково її покинув.
— що ти маєш на увазі? — вона спантеличено замовкла.
— Оце! — незграбно показав я на себе, на неї, на подушки й на шатро довкола нас так, ніби це все пояснювало.
Гнів покинув її остаточно, і я побачив, як до неї починає доходити.
— ти…
— Ні, — опустив я погляд, і моє лице спалахнуло. — Я ніколи не був із жінкою, — тоді випрямився й поглянув їй у вічі, неначе кидаючи їй виклик: хай спробує зробити з цього проблему.
Фелуріян на мить застигла, а тоді її вуста вигнулися в іронічній усмішці.
— ти розказуєш казку, мій квоуте.
Я відчув, як моє лице похмурніє. Я не проти того, щоб мене називали брехуном. Я брехун. Я дивовижно брешу. Але ненавиджу, коли мене називають брехуном тоді, як я кажу щиру правду.
Хай які в мене були мотиви, вираз мого обличчя начебто переконав її.