— але ж ти був наче лагідна літня буря, — Фелуріян легенько поворушила рукою. — ти легко танцював по полю, — її очі пустотливо заблищали.
Я запам’ятав ці слова на майбутнє: хай потішать моє себелюбство якось потім. А тоді дещо ображено відповів:
— Прошу, я не геть неотесаний. Я прочитав кілька книжок…
Хихотіння Фелуріян було схоже на дзюркіт потічка.
— ти навчався за книжками, — вона поглянула на мене так, ніби не могла вирішити, сприймати мене всерйоз чи ні. Засміялася, зупинилася, а тоді засміялася знов. Я не знав, ображатися мені чи ні.
— І в тебе теж вийшло доволі добре, — квапливо промовив я, знаючи, що говорю наче останній гість на званій вечері, який хвалить її салат. — Узагалі-то, я читав…
— книжки? книжки! ти порівнюєш мене із книжками! — її гнів обрушився на мене. А тоді Фелуріян, навіть не відсапуючись, засміялася ще раз, високим і радісним сміхом. Її сміх був несамовитим, наче лисячий крик, чистим і виразним, наче вранішній спів птахів. Люди таких звуків не видають.
Я зробив безневинне личко.
— А хіба воно не завжди так? — я зберігав спокійне обличчя, хоча подумки приготувався до чергового вибуху.
Вона ж просто сиділа.
— я Фелуріян.
Вона не просто назвала своє ім’я. Вона зробила заяву. Вона гордо підняла прапор.
Я на мить вдивився їй у вічі, а тоді зітхнув і опустив погляд на свою лютню.
— Вибач за пісню. Не хотів тебе образити.
— вона була прекрасніша за захід сонця, — заперечила Фелуріян майже зі сльозами в голосі. — але… милі? — це слово здавалося їй гірким.
Я повернув лютню до футляра.
— Вибач. Я не можу виправити її без якоїсь основи для порівняння… — зітхнув. — А шкода, гарна була пісня. Її співали б тисячу років, — у моєму голосі добре відчувався жаль.
Обличчя Фелуріян проясніло, неначе їй блиснула думка, а тоді її очі примружилися, перетворившись на щілини. Вона поглянула на мене так, ніби намагалася прочитати якийсь напис усередині моєї голови.
Вона знала. Знала, що я перетворив незакінчену пісню на викуп. Негласні думки були очевидні. Якщо я не піду, то ніколи не зможу закінчити пісню. Якщо я не піду, ніхто й ніколи не почує цих прекрасних слів, які я створив для тебе. Якщо я не піду й не скуштую плодів, які можуть запропонувати смертні жінки, то ніколи не дізнаюсь, яка ти вправна насправді.
Там, серед подушок, під вічним сутінковим небом, ми з Фелуріян пильно дивились одне на одного. Вона тримала одного метелика, а моя рука лежала на гладенькій деревині моєї лютні. Навіть двоє лицарів у обладунках по різні боки кривавого поля не змогли б дивитись один на одного так уважно, як дивились одне на одного ми.
Фелуріян заговорила — повільно, оцінюючи мою реакцію.
— якщо ти підеш, то закінчиш її? — Я спробував зобразити подив, але це її не обманювало. Я кивнув. — повернешся до мене й заспіваєш її?
Мій подив став щирим. Я не думав, що вона цього попросить. Я знав, що вдруге піти буде неможливо. Завагався, але зовсім ненадовго. Пів буханця — це краще, ніж жодного. Я кивнув.
— обіцяєш? — кивнув іще раз. — обіцяєш із поцілунками? — вона заплющила очі й закинула голову назад, подібна до квітки, що ніжиться на сонечку.
Життя надто коротке, щоб відмовлятися від таких пропозицій. Я наблизився до Фелуріян, підтягнув її оголене тіло до свого й поцілував її так добре, як тільки дозволяв мій обмежений практичний досвід. Виглядало на те, що вийшло досить добре.
Коли я відсторонився, вона поглянула на мене й зітхнула.
— твої поцілунки — наче сніжинки в мене на губах, — відкинулася на подушки, сперши голову на одну руку. Її вільна рука м’яко торкнулася моєї щоки.
Сказати, що вона була прекрасна, — це таке жахливе применшення, що мені й близько його не виправити. Це я усвідомив за останні кілька хвилин, коли Фелуріян не намагалася змусити мене себе жадати, принаймні в якомусь надприродному розумінні.
Вона легенько ковзнула губами по моїй долоні й відпустила її. А тоді застигла, лежачи й уважно стежачи за мною.
Мені це лестило. Я й досі знаю лиш одну відповідь на запитання, сформульоване так ґречно. Я нагнувся, щоб її поцілувати. А вона, сміючись, прийняла мене в обійми.
Розділ дев’яносто дев’ятий. Магія іншого штибу
На той час я встиг зажити сякої-такої слави.
Ні, це не зовсім так. Краще сказати, що я здобув певну славу. Я зумисне тягнувся до неї. Добивався її.
Три чверті історій, які розповідають про мене в Університеті, були сміховинними чутками, які я сам і пустив. Я розмовляю вісьмома мовами. Бачу в темряві. Коли мені було три дні, мати повісила мене в кошику на горобині при світлі повного місяця. Тієї ночі якась фея наклала на мене потужні чари, щоб я завжди лишався в безпеці. Так мої очі з блакитних стали зеленими, як листя.