Останніми були Архіви. П’ятиповерхові й позбавлені вікон, вони нагадували мені величезний путь-камінь. Їхні гігантські двері були зачинені, проте я бачив, як довкола країв дверей збирається червонясте світло симпатичних ламп. Під час вступу майстер Лоррен тримав Архіви відчиненими вночі, щоб усі члени Аркануму могли готуватися скільки заманеться. Звісно ж, усі, крім одного.
Я повернувся до Анкера. У його шинку було темно й тихо. Я мав ключ від дверей чорного ходу, але не став пробиратися крізь пітьму, а подався до завулка неподалік. Праву ногу на дощову бочку, ліву ногу — на підвіконня, ліву руку — на залізну ринву. Я тихенько видерся до свого вікна на третьому поверсі, піддів засув шматком дроту й заліз усередину.
Було непроглядно темно, а я надто стомився, щоб шукати вогника в каміні внизу. Тож я торкнувся ґнота лампи, що стояла біля мого ліжка, і трохи обмазав пальці олією. Відтак пробурмотів зв’язування й відчув, як холоне передпліччя: його покидало тепло. Попервах нічого не відбувалося, і я набурмосився, зосереджуючись, щоб пересилити розмиту імлу алкоголю. Холод проникнув углиб моєї руки, і я здригнувся, та кінець кінцем на ґноті таки розквітнув вогник.
Змерзнувши, я зачинив вікно та оглянув малесеньку кімнатку зі скошеною стелею й вузьким ліжком. Несподівано усвідомив, що не проміняв би це місце на жодне інше на світі. Тут я почувався майже як удома.
Можливо, вам це не видасться дивним, але мені це було чудно. Я зростав поміж едема ру, і домівка ніколи не була для мене місцем. Моєю домівкою були купка фургонів і пісні довкола ватри. Коли мою трупу було перебито, я не просто втратив рідних і друзів дитинства. Тоді неначе було спалено весь мій світ до підвалин.
Тепер же, провівши в Університеті майже рік, я починав почуватися там своїм. Ця любов до місця була дивним відчуттям. У певному розумінні вона втішала, однак мій внутрішній ру був неспокійний, обурювався думці про те, щоб пустити коріння, наче рослина.
Поринаючи в сон, я замислився, що подумав би про мене батько.
Розділ сьомий. Вступ
Наступного ранку я хлюпнув на обличчя води й поплентався донизу. Пивниця в закладі Анкера лише починала наповнюватися людьми, що шукали раннього обіду, а кілька особливо згорьованих студентів заздалегідь починали пиятику.
Досі осоловілий від недосипання, я вмостився за звичним столиком у кутку й захвилювався через прийдешню співбесіду.
Кілвін і Елкса Дал мене не бентежили. До їхніх запитань я був готовий. Те саме значною мірою стосувалось Арвіла. Зате інші майстри в тій чи тій мірі були для мене таємницею.
Щосеместру кожен майстер виставляв у Фоліантах, читальному залі Архівів, добірку книжок. То були прості тексти для навчання тих, хто носив невисоке звання е’ліра, а також дедалі складніші твори для ре’ларів і ел’те. У тих книжках відкривалося те, що майстри вважали цінними знаннями. Ті книжки вивчали розумні студенти перед вступом.
Однак я не міг зайти у Фоліанти, як усі інші. Я був єдиним студентом за десяток років, якому заборонили входити до Архівів, і всі про це знали. Єдиним добре освітленим приміщенням на всі Архіви були Фоліанти, і під час вступу там завжди хтось читав.
Тож я був змушений шукати примірники текстів майстрів, поховані у Сховищі. Вас вразило б те, скільки різних версій однієї книжки може існувати. Якщо мені щастило, том, який я знаходив, був такий самий, як той, який відклав майстер у Фоліантах. Частіше траплялося так, що версії, які я знаходив, були застарілі, цензуровані чи погано перекладені.
Останні кілька ночей я читав якомога більше, але полювання на книжки забирало дорогоцінний час, і я досі був напрочуд погано підготовлений.
Поки я загубився в цих тривожних думках, мою увагу привернув Анкерів голос.
— А власне, онде й Квоут, — сказав він.
Підвівши погляд, я побачив жінку, що сиділа за шинквасом. Вона була вбрана не по-студентськи. На ній була вигадлива багряна сукня з довгими спідницями й тісною талією і такі ж багряні рукавички, що доходили аж до ліктів.
Жінка спромоглася рішучо злізти з табурета, не заплутавшись у власних ногах, і так само рішучо попрямувала до мого столу. Її біляве волосся було вигадливо закручене, а губи — пофарбовані в темно-червоний колір. Я мимоволі замислився, що вона робить у такому місці, як шинок «У Анкера».
— Ти той, хто зламав руку тому шмаркачеві Емброузу Осселові? — запитала вона.