Розумієте, я знав, як діють історії. Ніхто не вірив, що я віддав пригорщу власної свіжої крові демонові в обмін на алар, подібний до клинка з рамстонської сталі. Та все ж я був найкращим дуелянтом серед студентів Дала. Якщо мені щастило, я міг здолати двох із них одночасно.
Ця нитка правди проходила крізь усю історію, зміцнювала її. Тож, навіть не вірячи в неї, її можна було розповісти ошелешеному першачкові, який трохи випив, просто щоб подивитися на його обличчя, просто для сміху. А якщо ви самі вже спожили чарочку чи три, то могли замислитись…
Отак і ширились історії. І так моя дуже скромна слава зростала, принаймні в Університеті.
Було й кілька правдивих історій. Тих часток моєї слави, які я здобув чесно. Я врятував Фелу з полум’яного пекла. Мене шмагали перед юрбою, а з мене ніяк не текла кров. Я покликав вітер і зламав руку Емброузу…
Та все ж я знав, що моя слава — це плащ, зітканий із павутиння. Це казкова нісенітниця. На світі немає демонів, які торгуються за кров. Немає фей, які готові допомогти й надають чари. А ще я, хоч і міг прикидатися, знав: я не Таборлін Великий.
Такі були мої думки, коли я прокинувся в обіймах Фелуріян. Якийсь час я тихо лежав серед подушок, поки вона легко тримала голову в мене на грудях, обережно перекинувши ногу через мою. Поглянувши крізь дерева на сутінкове небо, я усвідомив, що не впізнаю зірок. Вони були яскравіші, ніж у смертному небі, утворювали незнайомі сузір’я.
Лише тоді до мене дійшло: моє життя пішло в новому напрямку. Досі я грався в юного Таборліна. Оточував себе брехнею, вдаючи казкового героя.
Однак тепер прикидатися було безглуздо. Те, що я зробив, дійсно було варте історії, не менш дивної й чудової за будь-яку оповідку про самого Таборліна. Я пішов за Фелуріян до Фею, а тоді здолав її чарами, яких не міг пояснити, а тим паче — опанувати.
Тепер я почувався інакшим. Якимось твердішим. Не можна сказати, що старшим. Не мудрішим. Але я знав те, чого досі не знав. Знав, що фейрі реальні. Знав, що їхня магія реальна. Фелуріян може зламати людський розум поцілунком. Її голос може керувати мною, наче смикаючи за ниточки маріонетки. Тут я міг дечого навчитися. Дечого дивного. Дечого потужного. Дечого таємного. Того, чого, можливо, більше ніколи не матиму шансів навчитися.
Я обережно звільнився від сонних обіймів Фелуріян і пішов до ставка неподалік. Плюснув на обличчя води й кілька разів зачерпнув її в пригорщу, щоб попити.
Я оглянув рослини, що зростали край води. Зірвав трохи листя й пожував його, роздумуючи, як порушити цю тему в розмові з Фелуріян. М’ята освіжила моє дихання.
Коли я повернувся до шатра, Фелуріян стояла при вході, проводячи блідими пальцями крізь довге темне волосся.
Я передав їй фіалку, темну, як її очі. Фелуріян усміхнулася мені та з’їла її.
Я вирішив порушити тему обережно, щоб, бува, не образити Фелуріян.
— Я тут думав, — обережно заговорив я, — чи не бажала б ти мене повчити.
Вона простягнула руку й лагідно торкнулася мого обличчя збоку.
— солодкий дурничку, — з любов’ю промовила Фелуріян. — хіба ж я ще не почала?
Я відчув, як у моїх грудях здійнявся захват, вражений тим, що це може бути так просто.
— Чи готовий я до наступного уроку? — запитав.
Її усмішка поширшала, і вона зміряла мене поглядом, прикривши таємничі очі повіками.
— чи готовий ти?
Я кивнув.
— ти завзятий, це добре, — промовила Фелуріян. У її ніжному голосі вчувалася весела нотка. — тобі властиві певна тямущість і природна вправність. але потрібно багато чого навчитися, — вона з украй серйозним обличчям зазирнула мені в очі. — я не допущу, щоб ти мене осоромив, пішовши жити поміж смертних.
Фелуріян узяла мене за руку й затягнула до шатра. Показала жестом:
— сядь.
Я сів на подушку так, що моя голова опинилася на одному рівні з її гладеньким животом. Її пуп страшенно відвертав увагу.
Фелуріян поглянула на мене згори вниз. Обличчя в неї було горде й воістину королівське.
— амоуен, — проказала вона, розчепірила пальці на одній руці та зробила цілеспрямований жест. — це ми називаємо «тихий олень». простий урок для початку, і я сподіваюся, що він припаде тобі до душі.
Тут Фелуріян усміхнулася, позирнувши на мене старими мудрими очима. А я навіть швидше, ніж вона відштовхнула мене назад на подушки й заходилася кусати збоку мою шию, усвідомив: вона збирається навчати мене не магії. А якщо й магії, то це магія іншого штибу.