І все ж я не міг так просто відпустити цю тему. Це була можливість із тих, які буквально випадають раз у житті. Зумівши вмовити Фелуріян розповісти мені бодай часточку з того, що їй відомо, я міг дізнатися те, чого міг не знати більше ніхто на світі.
Я нагородив її найчарівливішою своєю усмішкою та вдихнув, щоб заговорити, але не встиг вимовити ні слова: Фелуріян нахилилася вперед і поцілувала мене у вуста. Губи в неї були м’які й теплі. Її язик торкнувся мого язика, а тоді вона грайливо вкусила мене за нижню губу.
Коли вона відірвала вуста від моїх вуст, я був засапаний, а серце в мене калатало. Вона поглянула на мене темними очима, сповненими ніжної солодкості. Приклала долоню до мого обличчя, торкнувшись моєї щоки ніжно, наче квітки.
— милий мій любчику, — проказала вона. — якщо ти ще раз запитаєш у цьому місці про сімох, я видворю тебе звідси. байдуже, твердо ти питатимеш чи лагідно, чесно чи з умислом. якщо ти спитаєш, я прожену тебе звідси батогом із терня та змій. я гнатиму тебе поперед себе, закривавленого й заплаканого, й не зупинюся, доки ти не загинеш або не втечеш із фею.
Говорячи, вона не відривала від мене погляду. І хоча я сам не відводив погляду й не бачив, як вони змінились, її очі вже не здавалися м’якими від обожнювання. Вони були темні, наче грозові хмари, тверді, як лід.
— я не жартую, — продовжила вона. — це правда — присягаюся своєю квіткою й вічно мінливим місяцем. присягаюся сіллю, скелями та склепінням небесним. присягаюся співаючи та сміючись, присягаюся звучанням власного імені, — вона поцілувала мене ще раз, ніжно притиснувши губи до моїх губ. — я зроблю це.
І на тому кінець. Може, я й дурень, але не аж такий великий.
***
Про саме царство фейрі Фелуріян говорила більш ніж охоче. І чимало її історій детально розповідали про бурхливе політичне життя фейрівських дворів: Тейн Мелу, Дендану, Двору Дроку. Мені важко було встигати осмислювати ці історії, позаяк я нічого не знав про задіяні в них сторони, а тим паче — про павутиння союзів, фальшивих дружніх стосунків, загальновідомих таємниць і давніх образ, які тримали суспільство фейрі вкупі.
Це ускладнювалося ще й тим, що Фелуріян уважала, ніби я за замовчанням маю розуміти певні речі. Наприклад, розповідаючи вам історію, я не став би згадувати, що більшість лихварів — шалдійці чи що немає королівських родів, давніших за модеґанський. Хто цього не знає?
Подібні деталі опускала у своїх історіях Фелуріян. Скажімо, хто не знає, що Двір Дроку втрутився в Берентальту між Мелом і Домом Файн?
А чому це важливо? Ну, звісно, це означало, що з представників Двору Дроку кепкували ті, хто перебував із денного боку. А що таке Берентальта? Своєрідний танець. А чому цей танець важливий?
Після кількох таких запитань Фелуріян починала мружити очі. Я швидко дізнався, що краще слухати, сидячи тихо й нічого не розуміючи, ніж намагатися вивідати всі дрібниці, ризикуючи наразитися на її роздратування.
І все ж я дізнавався дещо з цих історій — тисячу дрібних розрізнених фактів про фейрі. Про назви дворів, давні битви й визначних особистостей. Я дізнався, що на когось із тіан не можна дивитись обома очима одночасно й що подарувати комусь із беладарі один плід цинасу вважається страшною образою.
Можна подумати, ніби ця тисяча фактів дає певне уявлення про фейрі. Ніби я якимось робом склав їх докупи, наче деталі головоломки, й довідався, як усе влаштовано насправді. Тисяча фактів — це все ж таки чимало…
Але ні. Тисяча — це начебто багато, але зірок у небі більше, та й вони не утворюють якоїсь мапи чи фрески. Почувши історії Фелуріян, я достеменно дізнався лиш одне: не маю жодної охоти лізти навіть у найдобріший куточок фейрівського двору. З моїм щастям можна засвистіти, йдучи під вербою, й таким чином образити Божого цирульника чи щось таке.
Ось єдине, що я дізнався з цих історій: фейрі не такі, як ми. Це нескінченно легко забути, позаяк багато з них зовні схожі на нас. Розмовляють нашою мовою. Мають два ока. Вони мають руки, а їхні вуста всміхаються у знайомий нам спосіб. Але це — лише машкари. Ми не однакові.
Від декого я чув, що люди й фейрі відрізняються так само, як собаки й вовки. Хоча ця аналогія проста, вона аж ніяк не правдива. Вовків і собак відрізняє лише ледь помітний відтінок крові. І ті, й ті виють уночі. І ті, й ті кусатимуться, якщо їх битимуть.
Ні. Наш народ і їхній відрізняються один від одного як вода та спирт. У однакових склянках вони здаються однаковими. І те, й те — рідина. І те, й те прозоре. І те, й те мокре — в певному розумінні. Але одна речовина горить, а друга — ні. Темперамент чи час тут ні до чого. Ці дві субстанції поводяться по-різному, тому що глибинно, докорінно різняться між собою.