Її рука перейшла до моєї стопи й задумливо потягнулася по мозолях і шрамах, що залишилися від років на вулицях Тарбієна.
— ти довго ходиш. ти знаходиш мене в дичавині серед ночі. ти маєш глибокі знання. і ти сміливий. і юний. і негаразди тебе знаходять.
Вона підвела погляд на мене. Її лице було напруженим.
— чи не бажає мій милий поет мати шейд?
— Що?
Вона трохи помовчала, неначе добираючи слова.
— тінь.
Я всміхнувся.
— Вона в мене вже є, — а тоді перевірив для певності. Я ж, як-не-як, перебував у Фею.
Фелуріян нахмурилася й похитала головою: я її не зрозумів.
— іншому я дала б щит, і щит уберіг би його від біди. іншому я подарувала б бурштин, міцно перев’язала б піхви чарами чи виготовила б корону, щоб люди дивилися на нього з любов’ю.
Вона серйозно похитала головою.
— але не тобі. ти ходиш уночі. ти прямуєш за місяцем. ти мусиш мати захист від заліза, від холоду, від зневаги. легким і тихим будь завжди. вночі ховайся від біди. безстрашно мчи лише вперед, — вона кивнула самій собі. — тому тобі потрібен шейд.
Вона встала, пішла до лісу і сказала:
— за мною.
До манери Фелуріян висловлювати прохання можна було звикнути не відразу. Я зрозумів, що, не опановуючи себе, щоб опиратись, автоматично починаю робити те, про що вона мене просить.
Річ була не в тім, що вона говорила владно. Її голос був занадто тихий і незлобивий, щоб ним можна було висловлювати накази. Вона не вимагала й не вмовляла. Говорила виключно буденним тоном. Так, ніби не могла уявити собі світ, у якому хтось не бажає чинити саме так, як вона каже.
Через це, коли Фелуріян сказала мені піти за нею, я підскочив, наче маріонетка, яку смикнули за ниточки. Невдовзі я вже чалапав поряд із нею в глибині присмеркових тіней прадавнього лісу, голий-голісінький.
Я мало не повернувся по свій одяг, а тоді вирішив учинити за порадою, яку в дитинстві дав мені батько. «Усі їдять різні частини свині, — сказав він. — Як хочеш стати своїм, роби те саме». Різні місця — різні політеси.
Тож я пішов слідом, голий і непідготовлений. Фелуріян пішла в гарному темпі, а тупіт наших босих ніг приглушував мох.
Поки ми йшли, в лісі темнішало. Попервах я гадав, що то просто гілля дерев вигинається в нас над головами. А тоді збагнув правду. Сутінкове небо над нами поволі темнішало. Урешті зникли останні пурпурові барви, і небо набуло бездоганної, оксамитової чорноти, всипаної незнайомими зорями.
Фелуріян ішла далі. Я бачив її бліду шкіру в сяйві зірок і обриси дерев довкола нас, але на цьому все. Вважаючи себе за розумника, я витворив симпатичне зв’язування для світла й підніс руку над головою, наче смолоскип. Я серйозно запишався цим, оскільки виконати зв’язування руху зі світлом непросто без шматка металу, який може стати фокусом.
Світло розрослося, і я на мить побачив, де ми опинилися. Скільки сягало око, здіймалися величезними колонами темні стовбури дерев. Там не було жодної низької гілки, жодного підліска, жодної трави. Лише темний мох під ногами й дуга з темного гілля вгорі. Я мимоволі уявив величезний порожній собор, оповитий чорним, як сажа, оксамитом.
— к’яр наліас! — різко мовила Фелуріян.
Зрозумівши якщо не її слова, то її тон, я розірвав зв’язування й дозволив пітьмі знову нас накрити. За мить Фелуріян наскочила на мене й повалила мене на землю. Її пружне оголене тіло притулилося до мого. Це не було справжньою рідкістю, та цього разу досвід був не надто еротичним, оскільки моя потилиця вдарилася об корінь, що зігнувся та стирчав.
Через це я був наполовину ошелешений і на дев’ять десятих незрячий, коли земля неначе легенько захиталася під нами. Повітря над нами та трохи вбік від того місця, де ми лежали, заворушилося, бо його заворушило щось величезне й майже бездоганно мовчазне.
Тіло Фелуріян, що вмостилася на мені, розсунувши ноги обабіч мене, було натягнуте, як струна арфи. М’язи в її стегнах були напружені та тремтіли. Її довге волосся впало на нас і накрило, наче шовкове простирадло. Коли вона неглибоко й тихо вдихнула, її груди притиснулися до моєї грудної клітки.
Її тіло пульсувало ритмом її несамовитого серця, і я відчув, як заворушились її вуста, що опинилися біля мого горла. Фелуріян вимовила одне лагідне слово без тіні різкості, навіть не пошепки, а тихіше. Я відчув, як воно тисне мені на шкіру, відправляючи в повітря тихі брижі — так само, як камінь, пожбурений у ставок, утворює кола на його поверхні.
Над нами залунали тихі звуки руху, неначе хтось загортав у величезний шматок оксамиту кавалок битого скла. Розумію, звучить безглуздо, та все ж не можу описати цей звук краще. То був тихий шум, ледве чутний звук цілеспрямованого руху. Не можу сказати, чому це навіяло мені думки про щось жахливе й гостре, але це було так. Мій лоб укрився потом, і мене переповнив раптовий жах — чистий і бездиханний.