Фелуріян заціпеніла так, ніби була наполоханим оленем чи кішкою, що от-от стрибне. Вона тихенько вдихнула, а тоді вимовила ще одне слово. Її дихання гріло мені шию, а від наполовину розчутого слова моє тіло завібрувало так, ніби я був барабаном, по якому добряче вдарили.
Фелуріян ледь помітно повернула голову, неначе силкуючись щось розчути. Від цього поруху тисяча пасом її розпущеного волосся поволі огорнули всю ліву половину мого оголеного тіла, і я вкрився сиротами. Здригнувся, попри безіменний жах, і мимоволі тихенько охнув.
У повітрі просто над нами щось заворушилося.
У м’язи мого плеча сильно впилися гострі нігті лівої руки Фелуріян. Вона поворушила стегнами й поволі посунула вгору оголене тіло вздовж мого — так, що її лице опинилося на рівні мого обличчя. Її язик ковзнув по моїх губах, і я, навіть не замислюючись, схилив голову набік, потягнувся назустріч її цілунку.
Її вуста зійшлися з моїми, і вона зробила довгий протяжний вдих, витягуючи з мене повітря. Я відчув, як у голові запаморочилося. Відтак, поки її губи ще щільно накривали мої, Фелуріян сильно штовхнула свій подих у мене, наповнюючи мої легені. Він був тихіший за мовчання. Він мав смак жимолості. Земля піді мною задрижала, а тоді все застигло. Моє серце на одну нескінченну мить припинило битися.
Ледь помітне напруження в повітрі над нами зникло.
Фелуріян відірвала вуста від моїх, і моє серце забилося знову, раптово й сильно. Другий удар. Третій. Я глибоко, судомно втягнув у себе повітря.
Лише тоді Фелуріян розслабилася. Вона лежала на мені, обм’якла й піддатлива, і її оголене тіло розтікалося по моєму, наче вода. Її голова вмостилася між моєю шиєю та плечем, і Фелуріян солодко, вдоволено зітхнула.
Минула одна млосна мить, а тоді Фелуріян розсміялася, затрусившись усім тілом. Сміх вийшов нестримним і радісним, неначе вона щойно розіграла пречудовий жарт. Вона сіла й несамовито поцілувала мене у вуста, а тоді куснула за вухо, злізла з мене й зіп’яла мене на ноги.
Я відкрив рота. А тоді стулив його: вирішив, що зараз, мабуть, недоречний час для запитань. Коли намагаєшся видатися розумним, запорука успіху наполовину полягає в тому, щоб тримати рота на замку тоді, коли треба.
Відтак ми закрокували в темряві. Врешті мої очі пристосувалися до неї, і крізь гілля вгорі я бачив зорі, що складалися в інші сузір’я та були яскравіші, ніж у небі смертних. Їхнього світла ледве вистачало, щоб якось розгледіти землю й навколишні дерева. Струнке тіло Фелуріян було сріблястою тінню в пітьмі.
Ми йшли далі, а дерева ставали дедалі вищими й густішими, поступово затуляючи бліде сяйво зірок. А тоді стало по-справжньому темно. Від Фелуріян залишилося хіба трохи блідої темряви попереду мене. Вона зупинилася, перш ніж я остаточно її загубив, і склала руки ківшиком довкола рота, неначе зібралася закричати.
Від думки про те, що в теплу тишу цього місця вторгнеться якийсь гучний звук, я здригнувся. Але крику не було — і не було нічого. Ні. Не нічого. Було щось схоже на тихе, повільне муркотіння. Далеко не таке гучне та грубе, як котяче. Щось ближче до звуку, з яким падає рясний сніг, приглушеної тиші, яка видає чи не менше звуків, аніж цілковита відсутність звуків.
Фелуріян зробила так кілька разів. А тоді взяла мене за руку й повела далі в темряву, де повторила цей дивний, майже нечутний звук. Коли вона зробила це тричі, стало так темно, що я вже геть не бачив її силуету.
Після останньої паузи Фелуріян наблизилася до мене в темряві, притулившись тілом до мого тіла. Нагородила мене довгим, сумлінним поцілунком. Я очікував, що він переросте у щось серйозніше, та вона відсторонилася й тихо заговорила мені у вухо.
— тихо, — видихнула вона. — вони йдуть.
Кілька хвилин я марно напружував очі й вуха. Тоді побачив на віддалі щось сяйливе. Воно швидко зникло, і я подумав, що мої спраглі світла очі збиткуються з мене. А тоді побачив іще один спалах. Ще два. Десять. До нас, танцюючи, наближалася сотня блідих вогників, що світилися тьмяно, наче гниле дерево.
До цього я вже чув про вогонь дурнів, але ніколи його не бачив. А зважаючи на те, що ми перебували у Фею, я сумнівався, що бачу щось аж настільки пересічне. Я згадав сотню історій про фей і замислився, які зі згаданих там істот могли створити ці тьмяні вогники, що несамовито танцювали. Том-Іскорка? Мандрівні вогники? Денерлінґи з трупним світлом у ліхтарях?