А тоді вони несподівано для мене оточили нас. Вогники виявилися меншими, ніж я думав, і ближчими. Я знову почув отой звук стишеного снігопаду, і тепер він оточував мене звідусіль. Я досі не здогадувався, чим вони можуть бути, аж ось один із них торкнувся моєї руки — легко, як пір’їнка. То були якісь нетлі. Нетлі зі світними ділянками на крильцях.
Вони сяяли блідим сріблястим світлом, надто слабким, щоб осяяти щось довкола. Однак їх були сотні, і вони, танцюючи між стовбурами дерев, окреслили обриси того, що нас оточувало. Деякі з них освітлювали дерева чи землю. Кілька сіли на Фелуріян, і я, хоч і досі бачив щонайбільше кілька дюймів її блідої шкіри, завдяки їхньому мандрівному світлу дістав змогу йти за нею.
Ми йшли ще довго. Фелуріян першою крокувала між стовбурами прадавніх дерев. Якось я відчув під босими ногами м’якість трави, а не мох; далі був м’який ґрунт, неначе ми перетинали щойно зоране фермерське поле. Якийсь час ми крокували звивистою стежкою, вимощеною гладеньким каменем, а тоді подолали вигин високого мосту. Весь цей час за нами летіли нетлі, даючи мені зовсім трохи розгледіти те, що нас оточувало.
Урешті Фелуріян зупинилася. Темрява тим часом уже стала такою густою, що мало не огортала мене теплою ковдрою. Зі звуку вітру поміж дерев і руху нетель я здогадувався, що ми стоїмо на відкритій місцевості.
Над нами не було зірок. Якщо ми стояли на галявині, то дерева, напевно, були величезні, бо їхнє гілля сходилося десь угорі. Але з тим самим успіхом ми взагалі могли бути глибоко під землею. А може, в цій частині Фею небо було чорне й порожнє. Ця думка дивним чином бентежила.
Тут ледь помітне відчуття сторожкого сну було сильніше. Якщо решта Фею неначе спала, то це місце неначе заворушилося пів секунди тому й зависло на межі пробудження. Це тривожило.
Фелуріян злегка притиснула долоню до моїх грудей, а тоді — один палець до моїх губ. Відтак я подивився їй услід, коли вона відірвалася від мене, тихенько мугикаючи невеличкий уривок із пісні, яку я створив для неї. Проте навіть ці лестощі не могли відвернути мою увагу від того, що я стояв посередині царства фейрі незрячий, абсолютно голий і не маючи ні найменшого уявлення про те, що відбувається.
Кілька нетель, які сіли на Фелуріян, умостились у неї на зап’ястку, стегні, плечі й нозі вище коліна. Дивлячись на них, я сяк-так розумів, як вона рухається. Якби мені довелося висловити здогад, то я сказав би, що вона збирає щось із дерев, із-за кущів і каменів або з-під них. На галявині зітхнув теплий вітерець, і коли він війнув по моїй оголеній шкірі, я відчув дивну втіху.
Хвилин за десять Фелуріян прийшла назад і поцілувала мене. В руках вона тримала щось м’яке й тепле.
Ми повернулися тим шляхом, яким прийшли. Нетлі поступово припинили нами цікавитись і покинули нас, тож ми дедалі менше бачили своє оточення. Коли, здавалося, вже минула ціла вічність, я побачив, як крізь прогалину між деревами попереду просочується світло. То було лише слабке сяйво зірок, але тоді воно здавалося яскравим, наче завіса з діамантів у вогні.
Я зібрався пройти крізь нього, та Фелуріян зупинила мене, взявши за передпліччя. Не кажучи ні слова, посадовила мене там, де землі торкалися перші слабкі промені зоряного сяйва, що проникали між деревами.
Вона обережно ступала між зоряними промінчиками, уникаючи їх так, ніби вони могли її обпалити. Стала посередині, опустилася на землю й сіла, схрестивши ноги, навпроти мене. Взятий предмет вона поклала на коліна, та я нічого не міг про нього сказати, крім того, що він був безформний і темний.
Тоді Фелуріян простягнула руку, взялася за один із тонких зоряних променів і потягнула його до темного силуету в себе на колінах.
Можливо, я здивувався б сильніше, якби Фелуріян не поводилася так невимушено. Я побачив у тьмяному світлі, як її руки зробили знайомий жест. За мить вона потягнулася знову, майже байдужливо, і затиснула між великим і вказівним пальцями ще одне тонке пасмо зоряного сяйва.
Вона притягнула його так само легко, як перше, і зробила з ним те саме. І знову цей жест видався мені знайомим, але я не міг чітко сказати чому.
Фелуріян тихенько замугикала собі під носа, збираючи наступний зоряний промінчик, і довкола зовсім трохи, майже непомітно посвітлішало. У неї на колінах лежало щось схоже на цупку темну тканину. Побачивши це, я усвідомив, що це мені нагадує: батькове шиття. Вона шиє при зоряному сяйві?