Проте я не пам’ятаю ламп. І свічок. Давати раду таким речам вельми клопітно, та я не пам’ятаю жодної миті, яку провів би за обрізанням ґноту чи витиранням сажі зі скляного ковпака лампи. Не пам’ятаю запаху олії, диму чи воску.
Пам’ятаю, як їв. Фрукти, хліб, мед. Фелуріян їла квіти. Свіжі орхідеї. Дикий триліум. Буйний селас. Деякі я куштував сам. Найбільше мені сподобалися фіалки.
Не хочу сказати, буцімто вона їла тільки квіти. Їй подобалися хліб, масло, мед. Особливо вона полюбляла ожину. Та й м’ясо траплялося. Не на кожній трапезі, але часом бувало. Дика оленина. Фазанятина. Ведмежатина. Фелуріян їла м’ясо ледве обробленим, майже сирим.
А ще вона не була перебірлива в їжі. Не була ні манірною, ні ґречною. Ми їли руками й зубами, а після того, якщо ставали липкі від меду, м’якоті чи ведмежої крові, мились у ставку неподалік.
Я бачу її навіть зараз: вона оголена, сміється, а по її підборіддю стікає кров. Вона була маєстатична, як королева. Завзята, мов дитина. Горда, мов кішка. І водночас не схожа ні на кого з них. Зовсім. Анітрішечки.
Я хочу сказати ось що: я пам’ятаю, як ми їли. Не можу тільки згадати, звідки бралася та їжа. Її хтось приносив? Вона збирала їжу сама? Не зміг би це пригадати навіть заради власного порятунку. Думка про те, що на її усамітнену сутінкову галявину вторгалися слуги, видається мені неможливою, але такою ж видається думка про те, щоб Фелуріян сама пекла хліб.
Зате звідки брались олені, я можу зрозуміти. Я нітрохи не сумнівався, що вона може збити оленя з ніг і вбити його голіруч, якщо забажає. Або ж міг уявити, як несмілий олень заходить на її тиху сутінкову галявину. Можу уявити, як Фелуріян сидить, терпляча та спокійна, й чекає, коли він опиниться на відстані витягнутої руки…
Розділ сто другий. Вічно рухливий місяць
Коли ми з Фелуріян ішли до ставка, я помітив, що світло стало якесь не таке. Підвівши погляд, зі здивуванням побачив, як із-поміж дерев над нами визирає блідий вигин місяця.
Хоча це був лише тонесенький серпик, я впізнав у ньому той самий місяць, який знав усе життя. Побачити його в цьому чужому місці було все одно що зустріти далеко від дому давно загубленого друга.
— Поглянь! — сказав я, показуючи рукою. — Місяць!
Фелуріян зверхньо всміхнулася.
— моє ти безцінне маленьке ягнятко. поглянь! там і хмара висить! амоуен! танцюй на радощах! — вона розсміялася.
Я знічено зашарівся.
— Я просто не бачив його вже… — і поступово замовк, бо не мав змоги оцінити плин часу. — Давно. До того ж у вас тут інші зорі. Я думав, що місяць у вас теж може бути інший.
Фелуріян лагідно провела пальцями крізь моє волосся.
— милий дурничку, місяць лише один. ми чекали на нього. він допоможе нам розвигнути твій шейд, — вона кинулася у воду, обтічна, як видра. Коли вона виринула, її волосся обліпило плечі, ставши схожим на чорнило.
Я сидів на камені край ставка й гойдав ногами. Вода була тепла, як у ванні.
— Як тут може бути місяць, — поцікавився я, — якщо небо інше?
— тут є лиш один тоненький кавалок місяця, — відповіла Фелуріян. — місяць і зараз передусім серед смертних.
— Але як? — запитав я.
Фелуріян припинила плавати й уляглася на спину, дивлячись на небо.
— о місяцю… — з відчаєм проказала вона. — я вмираю без поцілунків. чому ти приніс мені папугу, коли я жадала чоловіка? — зітхнула, а тоді тихенько загукала в ніч: — як? як? як?
Я з’їхав у воду, може, й не такий гнучкий, як видра, зате дещо вміліший у поцілунках.
За якийсь час ми лежали на мілині на широкому камені, обточеному водою.
— дякую, місяцю, — промовила Фелуріян, задоволено глипаючи на небо. — за цього милого та хтивого людця.
У ставку були світні рибки. Не більші за людську долоню, кожна з якоюсь смугою чи плямою, що злегка сяяла. Я дивився, як вони виринають зі схованок, до яких кинулися, злякавшись недавнього збурення. Вони були помаранчеві, як розпечені вуглинки, жовті, як квіточки жовтцю, блакитні, як полуденне небо.
Фелуріян знову з’їхала у воду, а тоді смикнула мене за ногу.
— за мною, мій папужко-цілувальнику, — покликала вона. — і я покажу тобі діяння місяця.