Жінка розмовляла атурською із сильним музикальним модеґанським акцентом. Хоча через це її було важкувато розуміти, я збрехав би, якби сказав, що це не видається мені привабливим. Модеґанський акцент — це практично верх звабливості.
— Так, — підтвердив я. — Це було не зовсім навмисне. Але я це зробив.
— Тоді дозволь мені замовити тобі випивки, — сказала вона тоном жінки, яка зазвичай одержує те, чого хоче.
Я всміхнувся їй, шкодуючи, що прокинувся всього десять хвилин тому: інакше мій розум не був би такий сплутаний.
— Ви будете не першою, хто замовив мені випивку з цього приводу, — чесно сказав я. — Якщо наполягаєте, я буду ґрейсдельський мед.
Жінка розвернулася й пішла назад до шинкваса. Якщо це студентка, то якась новенька. Якби вона провела тут більш як кілька днів, я вже почув би про неї від Сіма: він стежив за всіма найгарнішими дівчатами в містечку й залицявся до них із невдатним ентузіазмом.
За мить модеґанка повернулася й сіла навпроти мене, пересунувши через стіл дерев’яний кухоль. Анкер, напевно, щойно його вимив, оскільки пальці її багряної рукавички намокли від дотику до ручки.
Жінка підняла свій келих, наповнений темно-червоним вином.
— За Емброуза Оссела, — проказала вона з несподіваним завзяттям. — Хай він гепнеться в колодязь і здохне.
Я взяв кухоль і трохи випив, замислившись, чи є в радіусі п’ятдесяти миль від Університету жінка, якої не образив Емброуз. Непомітно витер руку об штани.
Жінка зробила чималий ковток вина й різко поставила келих. Зіниці в неї були величезні. Вона, попри ранню годину, вочевидь уже добряче напилася.
Раптом я занюхав мускатний горіх і сливи. Принюхався до свого кухля, а тоді поглянув на стільницю, думаючи, що то хтось міг розлити якийсь напій. Але нічого не помітив.
Жінка навпроти мене раптом розплакалася. І не просто злегка пустила сльозу. В ній наче хтось кран повернув.
Вона опустила погляд на свої долоні в рукавичках і похитала головою. Зняла мокру рукавичку, поглянула на мене та прохлипала десяток слів модеґанською.
— Перепрошую, — безпорадно сказав я. — Я не знаю…
Але вона вже підводилася й відштовхувалася від столу. Витерла лице й побігла до дверей.
Анкер витріщився на мене з-за шинкваса, як і всі присутні в залі.
— Я в цьому не винен, — запевнив я, показуючи на двері. — Вона сама з глузду з’їхала.
Я пішов би за жінкою та спробував би все це розплутати, але вона вже була надворі, а до моєї вступної співбесіди залишалося менше години. До того ж, якби я намагався допомогти кожній жінці, що коли-небудь була психічно травмована Емброузом, мені було б ніколи їсти чи спати.
Але був і певний позитив: від цієї чудернацької зустрічі в мене якось проясніло в голові, і я більше не почувався сердитим і дурним від недосипання. Я вирішив, що цим цілком можна скористатися, розібравшись зі вступом. Як казав мій батько, швидше почнеш — швидше закінчиш.
***
Дорогою до Порожнини я купив у продавця з візком золотаво-брунатний пиріг із м’ясом. Я знав, що для оплати навчання в цьому семестрі мені знадобиться кожен гріш, але ціна однієї пристойної трапези однаково погоди не зробить. Пиріг був гарячий і ситний, наповнений курятиною, морквою і шавлією. Я з’їв пиріг на ходу, насолоджуючись маленькою свободою купувати щось до смаку, а не задовольнятися тим, що просто знайшлося в Анкера.
Доївши останній шматочок кірки, я занюхав мигдаль у меду. Купив чималу порцію в цікавій торбинці, виготовленій із сушеної обгортки кукурудзяного качана. Це стало мені в чотири драби, але я роками не їв мигдалю в меду, а цукор у крові не буде зайвим, поки я відповідатиму на запитання.
Черга на вступні іспити вилася через усе подвір’я. Вона не була аномально довга, та все одно дратувала. Я помітив знайоме обличчя з Промислу і став поряд із зеленоокою молодою жінкою, що теж чекала на можливість стати в чергу.
— Привіт! — озвався я. — Ти Амлія, так?
Вона нервово всміхнулася мені й кивнула.
— Квоут, — відрекомендувався я й ледь-ледь уклонився.
— Я знаю, хто ти, — відповіла вона. — Бачила тебе в Рукотворні.
— Її слід називати «Промисел», — виправив я та простягнув торбинку. — Не хочеш мигдалю в меду?
Амлія заперечно хитнула головою.
— Він дуже хороший, — запевнив я і спокусливо потрусив горішками в кукурудзяній торбинці.
Вона невпевнено простягнула руку й узяла один.
— Це черга на полудень? — запитав я, показавши рукою.