— так ти підносиш дарунок, який є дарунком і тобі, — сердито зауважила вона. — що ще?
— Також я зроблю тисячу рук, — відповів я й помітив, як її лице злагідніло. — А ще покажу тобі дещо таке, що вигадав самотужки. Я називаю це гойданням на вітрі.
Вона схрестила руки на грудях і поглянула вбік, усіляко демонструючи байдужість.
— для тебе це, може, й новина. я ж, поза сумнівом, знаю це під іншою назвою.
— Може, й так, — погодився я. — Та ти не можеш знати напевне, якщо не зволиш обмінятися.
— гаразд, — пішла вона на поступку й зітхнула. — але лише тому, що тобі незле дається тисяча рук.
Фелуріян на мить підвела погляд на тоненький місяць, а тоді сказала:
— задовго до людських міст. до людей. до фейрі. були ті, хто ходив із розплющеними очима. вони знали всі глибинні імена речей, — зупинилася й поглянула на мене. — знаєш, що це означає?
— Той, хто знає ім’я чогось, має владу над цим, — відповів я.
— ні, — сказала вона, ошелешивши мене силою докору в голосі. — владу ніхто не надавав. вони володіли глибокими знаннями про речі. не владою над ними. плавання — це не влада над водою. поїдання яблука — це не влада над яблуком, — Фелуріян уважно поглянула на мене. — розумієш?
Я не розумів. Але все одно кивнув, бо не бажав її засмутити чи відхилитися від теми оповіді.
— ці давні ім’язнавці без перешкод мандрували світом. вони знали лисицю і знали зайця, і знали простір між ними.
Вона глибоко вдихнула й зітхнула, випускаючи повітря із себе.
— а тоді прийшли ті, хто бачив щось і думав, як це змінити. вони думали про владу.
вони були формувачами. гордими мрійниками, — Фелуріян примирливо змахнула рукою. — і попервах це було не так уже й погано. на світі були дива, — її лице просяяло від якогось спогаду, а пальці збуджено вчепилися в мою руку. — якось, сидячи на стінах мурелли, я їла плоди зі срібного дерева. вони сяяли, і в темряві можна було розгледіти вуста й очі всіх, хто їх куштував!
— Мурелла була у Фею?
Фелуріян нахмурилася.
— ні. я вже сказала. це було раніше. було лиш одне небо. був один місяць. один світ, а в ньому була мурелла й були плоди. і була я, яка їла їх, поки мої очі сяяли в темряві.
— Як давно це було?
Вона злегка стенула плечима.
— давно.
Давно. Давніше, ніж розповідали будь-які історичні книжки, які я коли-небудь бачив і про які коли-небудь чув. У Архівах були примірники калуптенських історичних текстів двохтисячолітньої давності, і в жодному з них не було ні словечка про те, про що розповідала Фелуріян.
— Перепрошую за втручання, — якомога ввічливіше промовив я та вклонився їй так низько, як тільки міг, не занурившись цілком під воду.
Зласкавившись, вона продовжила:
— плоди були лише найпершим. то як ступило перший крок дитя. до них прийшли кураж і завзяття´. старі знавці казали «зупиніться», та формувачі відмовлялися. вони сварилися, сперечалися, забороняли формувачів. виступали проти такої влади, — її очі проясніли. — але ж… ох, — зітхнула вона, — що вони тільки створювали!
І це сказала жінка, яка зіткала мені плащ із тіні. Я навіть не уявляв, чому вона може чудуватися.
— Що вони створювали?
Вона широко змахнула рукою, показуючи на все довкола нас.
— Дерева? — вражено запитав я.
Вона засміялася, почувши мій тон.
— ні. царство фейрі, — широко змахнула рукою. — витворене згідно з їхньою волею. його повністю зшили найвидатніші з них. місце, де можна було чинити як забажається. а наприкінці своїх трудів кожен формувач витворив зорю для нового порожнього неба.
Фелуріян усміхнулася мені.
— тоді з’явилося два світи. два денні неба. два зоряні неба, — вона підняла гладенький камінець. — але місяць лишився один. і він був у смертному небі, круглий і затишний.
Її усмішка померкла.
— але один формувач був видатніший за всіх інших. для нього створити зірку було замало. він сягнув волею на край світу й вирвав місяць із домівки.
Піднісши гладенький камінець до неба, Фелуріян обережно заплющила одне око. Схилила голову набік, ніби в намаганні припасувати обрис камінця до порожніх країв місячного серпика над нами.
— то була переломна мить. старі знавці усвідомили, що формувачів не спинити жодними розмовами, — її рука знов опустилась у воду. — він украв місяць, і так прийшла війна.
— Хто це був? — запитав я.
Її вуста вигнулися в ледь помітній усмішці.
— хто? хто? — перекривила Фелуріян.
— Він був із котрогось двору фейрі? — обережно підштовхнув я.