Выбрать главу

Фелуріян звеселено хитнула головою.

— ні. як я вже сказала, це було до фейрі. перший і найвидатніший поміж формувачів.

— Як його звали?

Вона похитала головою.

— тут імен не називають. про цього я не говоритиму, хоча він замкнений за кам’яними дверима.

Я не встиг поставити більше жодного запитання, бо Фелуріян узяла мене за руку та знов умостила камінець між нашими долонями.

— цей формувач із темним мінливим оком долоню примостив на небі чорнім і високім. він місяць стягнув і не втримав його. тож він не належить до світу йдного.

Вона поглянула на мене із серйозністю, що дуже рідко з’являлася на її прекрасному обличчі.

— дослухав цю казку мій любий поет, але ще зостався останній секрет. тож любий папужко, слух свій напруж, — вона знову піднесла наші з’єднані руки до поверхні води, — до суті історії мчимо ми чимдуж.

У тьмяному світлі очі Фелуріян здавалися чорними.

— чарує місяць два світи, що смикають туди-сюди його, як люблячі батьки: обійми їх такі ж чіпкі.

Вона відступила, і ми опинилися максимально далеко одне від одного, тримаючи в руках камінець.

— коли пів місяця у вас, між нами відстань видно враз, — Фелуріян потягнулася до мене вільною рукою, марно намагаючись ухопитися за порожню воду. — не дасть вона тобі й мені в цілунку злитися, о ні!

Фелуріян ступила вперед і притулила камінець до моїх грудей.

— коли ж ваш місяць прибува, із фейрі кояться дива. він, світлий, тягне нас до вас, тоді ходи´ть у гості час. це легше, ніж переступить поріг чи корабель лишить, — вона всміхнулася мені. — отак і юний цей людець Фелуріян устрів насамкінець.

Думка про те, що зростання місяця притягує цілий світ фейрі, бентежила.

— Це з фейрі всякими бува?

Вона знизала плечима й кивнула.

— усі ми здатні на дива. без ліку є дверей таких, що в інший світ ведуть усіх.

— Чому я про таке не чув? Усяк, хто поряд з фейрі був, їх мав би розпізнати враз…

Вона засміялася.

— таж це і сталося якраз! широкий світ, тривалий час, та якось ти почув мій глас, у сяйві місяця уздрів мене і враз отетерів.

Я нахмурився.

— Тоді я більше мав знайти таких мандрівників, як ти…

Фелуріян знизала плечима.

— ми спритники всі як один і непомітні, наче дим. ми ходим шейднуті між вас, вдаємо мулів раз у раз і носим сукні королев, — вона відверто поглянула на мене. — авжеж, мас­куємось незле!

Фелуріян знову взяла мене за руку.

— зізнаюся: темніші з нас знущатися воліють з вас. віднадить що гниле нутро? вогонь, залізо і люстро. ясен, ільм і гостра мідь. пані із сільських угідь: кожна зна про нас усе й завше хлібчик нам несе. та ще страшніш їм і мені ослабнути на чужині, бодай частину сил віддать.

— Нас дійсно краще не займать, — з усмішкою визнав я.

Фелуріян простягнула руку і приклала палець до моїх вуст.

— як повня, смійсь! гріха нема. та знай: на світі є й пітьма, — вона різко відсахнулася на відстань простягнутої руки й поволі закрутила мене у воді по спіралі. — розумний смертний боїться ночі, коли навіть місяць виходить не хоче.

Вона почала тягнути мою долоню до своїх грудей, крутячись і тягнучи мене крізь воду до себе.

— як місяць темний, може він завести раптом без причин тебе прямісінько у фей, — зупинилася й похмуро зиркнула на мене, — на безліч днів або ночей.

Фелуріян відступила на крок у воді та смикнула мене.

— і тут чужий йому людець зустріне легко свій кінець!

Я знову ступив один крок до неї й не знайшов під ногами нічого. Рука Фелуріян раптом припинила триматися за мою, і над моєю головою зімкнулися чорні води. Осліпши й закашлявшись, я відчайдушно заборсався в намаганні виринути на поверхню.

Минула одна довга страшна мить, і руки Фелуріян упіймали мене й витягнули на повітря так, ніби я важив не більше, ніж кошеня. Вона наблизила мене до свого обличчя, виблискуючи суворими темними очима.

Фелуріян заговорила чистим голосом:

— ночей безмісячних іздавна звик страшитись кожен мудрий чоловік.

Розділ сто третій. Достатньо близько, щоб торкнутись

Минав час. Фелуріян відвела мене на денний бік, до частини лісу, ще старішої й величнішої за ту, що оточувала її сутінкову галявину. Там ми лазили по деревах, високих і широких, наче гори. На найвищих гілках можна було відчути, як величезне дерево гойдається на вітрі, наче корабель у бурхливому морі. Там, де не було нічого, крім блакитного неба навкруги й повільного руху дерева внизу, Фелуріян навчила мене плюща на дубі.