Я спробував навчити Фелуріян грати в так, але дізнався, що вона вже знає цю гру. Вона спритно перемогла мене й зіграла так гарно, що Бредон розридався б, якби побачив цю гру.
Я дізнався дещицю про мову фейрі. Зовсім трохи. Трішечки.
А взагалі-то, якщо вже бути геть чесним, зізнаюся, що моя спроба вивчити мову фейрі безславно провалилася. Фелуріян не була терплячою вчителькою, а сама мова збивала з пантелику своєю складністю. Моя невдача була не просто виявом дурості: Фелуріян навіть заборонила мені намагатися розмовляти цією мовою в її присутності.
Загалом я навчився кількох фраз і скромності. Що перше, що друге — корисна штука.
Фелуріян навчила мене кількох фейрівських пісень. Запам’ятати їх мені було важче, ніж пісні смертних: мелодії в них були слизькі та звивисті. Коли я намагався зіграти їх на своїй лютні, струни під пальцями здавалися чужими, тож я промахувався й затинався, наче якийсь сільський хлопчина, що ніколи в житті не тримав у руках лютні. Слова пісень я вивчав механічно, не маючи ні найменшого уявлення про їхнє можливе значення.
Увесь цей час ми продовжували працювати над моїм шейдом. Чи радше працювала Фелуріян. Я ставив запитання, стежив і намагався не почуватися допитливою дитиною, що плутається під ногами на кухні. Ми поступово звикали одне до одного, і мої запитання ставали дедалі настирливішими…
— Але як? — спитав я вже вдесяте. — Світло не має ваги, нематеріальне. Воно поводиться як хвиля. Торкнутись його має бути неможливо.
Фелуріян тим часом потягнулася від зоряного сяйва вгору й тепер вплітала в шейд сяйво місяця. Не відриваючи погляду від роботи, вона відповіла:
— як багато думок, мій квоуте. ти надто багато знаєш, щоб бути щасливим.
Це було до неприємності схоже на те, що міг би сказати Елодін. Я не став зважати на її ухиляння.
— Має бути неможливо…
Вона штурхнула мене ліктем, і я побачив, що в неї зайняті обидві руки.
— милий вогнику, — промовила вона, — подай-но мені це, — кивнула на місячний промінчик, що проникав між дерев угорі й торкався землі поряд зі мною.
У її голосі відчувався знайомий наказовий тон, ледь помітний, і я не роздумуючи підхопив місячний промінчик, наче висячу лозу. Якусь мить потримав його в пальцях, холодний і безтілесний. Вражено заціпенів — і раптом він знову став звичайним місячним промінчиком. Я кілька разів провів крізь нього рукою, і нічого не сталося.
Фелуріян з усмішкою простягнула руку й узялася за нього так, ніби це було найприроднішою дією на світі. Вільною рукою торкнулася моєї щоки, а тоді зосередила увагу на своїх колінах і затягнула пасмо місячного сяйва у складки тіні.
Розділ сто четвертий. Ктей
Коли Фелуріян допомогла мені дізнатися, на що я здатен, я почав брати активнішу участь у створенні свого шейду. Фелуріян, схоже, була задоволена моїми успіхами, зате я досадував. Жодних правил, обов’язкових до виконання, жодних фактів для запам’ятовування. Через це мені мало чим могли прислужитися швидкий розум і пам’ять артиста, і я просувався вперед неприємно повільно.
Урешті я навчився торкатися свого шейду, не боячись його пошкодити, і змінювати його форму відповідно до своїх бажань. Трохи потренувавшись, його можна було обернути з коротенького плащика на повноцінну жалобну мантію з каптуром чи будь-що середнє між ними.
Та все ж із мого боку було б несправедливо вважати себе хоч трохи причетним до його створення. Саме Фелуріян підібрала тінь, переплела її з місяцем, вогнем і денним світлом. Моїм найбільшим внеском була пропозиція щодо численних маленьких кишеньок.
Я гадав, що наша робота закінчилася, коли ми остаточно витягнули шейд на денне світло. Мої підозри начебто підтверджувало й те, що ми провели тривалий час за плаванням, співами та іншими спільними розвагами.
Але Фелуріян уникала теми шейду щоразу, коли я про нього заговорював. Я не був проти, позаяк вона завжди ухилялася від цієї теми в якийсь чудовий спосіб. Через це у мене склалося враження, що якась його частина лишається незавершеною.
Якось уранці ми прокинулися в обіймах одне одного, десь із годину цілувалися, щоб збудити апетит, а тоді взялися за сніданок: фрукти й гарний білий хліб із щільниками та оливками.
А тоді Фелуріян посерйознішала й попросила в мене шматок заліза.
Її прохання мене здивувало. Перед цим я вже думав, чи не повернути собі кілька простих звичок. Скориставшись поверхнею ставка як дзеркалом, я поголився своєю маленькою бритвою. Попервах Фелуріян неначе тішили мої гладенькі щоки й підборіддя, та коли я потягнувся до неї з поцілунком, вона відштовхнула мене на відстань витягнутої руки й пирхнула, неначе сякаючись. Вона заявила, що від мене смердить залізом, і відправила мене до лісу, наказавши не вертатися, доки його гіркий сморід не зникне з мого обличчя.