Підійшовши ближче, я вразився красою побаченого: темна зелень листя контрастувала з метеликами, що пурхали з гілки на гілку, п’ючи з блідого квіту на дереві. Те, що я спершу прийняв за клумбу під деревом, виявилося килимом із метеликів, який вкривав землю майже повністю. Цей пейзаж був такий захопливий, що я зупинився за кількадесят футів від крони дерева, не бажаючи, щоб наполохані метелики злетіли.
Чимало з метеликів, які пурхали між квітів, були пурпурово-чорні або блакитно-чорні, як ті, що мешкали на галявині Фелуріян. Інші були всуціль яскраво-зелені, сіро-жовті чи сріблясто-блакитні. Однак мені впав у око єдиний великий червоний метелик, багряний із ледь помітними металічно-золотими прожилками. Крильця в нього були більші за мою розчепірену долоню, і він у мене на очах заглибився в листя, шукаючи нової квітки, на яку можна було б сісти.
Раптом його крильця припинили рухатися злагоджено. Вони розвалилися в різні боки й полетіли кожне окремо на землю, наче осіннє листя.
Лише простеживши за ними поглядом до підніжжя дерева, я побачив правду. Земля внизу не була місцем спочинку для метеликів… Вона була всіяна безживними крильцями. Тисячі крилець лежали на траві під кроною дерева, схожі на ковдру із самоцвітів.
— Червоні ображають моє почуття прекрасного, — заявив холодний, сухий голос із дерева.
Я відступив на крок, намагаючись вдивитись у щільну крону з висячого листя.
— Які манери! — насварився сухий голос. — Ти не рекомендуєшся? Витріщаєшся?
— Перепрошую, пане, — серйозно відповів я. А тоді, згадавши про квіти на дереві, виправився: — Пані. Але я ще ніколи не розмовляв із деревом і дещо розгубився.
— Можна припустити й таке. Я не дерево. Так само як людина — не стілець. Я Ктей. Тобі пощастило мене знайти. Багато хто позаздрив би твоєму талану.
— Талану? — повторив я, намагаючись хоч трохи розгледіти істоту, що зверталася до мене з-поміж гілок дерева. Мою пам’ять залоскотала частина давнього переказу, якийсь уривок народної мудрості, який я вичитав, шукаючи чандріян. — Ви оракул, — здогадався я.
— Оракул. Як дивно. Не намагайся визначити мене дрібними іменами. Я Ктей. Я є. Я бачу. Я знаю, — на тому місці, де раніше був метелик, запурхали окремо два переливчасті блакитно-чорні крильця. — Часом говорю.
— Я гадав, вас ображають червоні…
— Червоних уже не зосталося, — безжурно промовив голос. — А блакитні трішечки солодкі, — я помітив, як щось ворухнулось, і ще одна пара сапфірових крилець закрутилася, поволі падаючи на землю. — Ти новий людець Фелуріян, чи не так? — я завагався, та сухий голос продовжив так, ніби я відповів. — Так я й думало. Відчуваю запах заліза на тобі. Зовсім легкий. І все ж цікаво знати, як вона його терпить.
Пауза. Розпливчастий рух. Легенько заворушився десяток листків. Ще два крильця засіпались, а тоді полетіли донизу.
— Ходи сюди, — продовжив голос, який уже долинав з іншої частини дерева, хоча все одно ховався за висячим листям. — Цікавий хлопчина неодмінно повинен мати одне-два запитання. Підходь. Питай. Твоє мовчання мене вельми ображає.
Я завагався, а тоді сказав:
— Гадаю, в мене таки може бути одне-два запитання.
— Ах-х-х-х, — залунав протяжний вдоволений звук. — Я так і думало.
— Що ви можете сказати мені про амірів?
— Кікссс, — роздратовано сплюнуло Ктей. — Що це таке? Звідки така настороженість? Навіщо ці ігри? Питай мене про чандріян, та й по всьому.
Я заціпенів, ошелешений і німий.
— Здивований? Але чому? Воістину, хлопче, ти як чистий ставок. Я бачу тебе наскрізь на десять футів углиб, хоча глибини в тобі заледве три фути, — знову розпливчастий рух — і на землю полетіли, закружлявши, дві пари крилець, одна блакитна, одна пурпурова.
Мені здалося, ніби я побачив, як поміж гілля щось звивається, але воно ховалося за нескінченним гойданням дерева на вітрі.
— Чому пурпуровий? — запитав я просто так, аби не мовчки.
— Суто задля сміху, — відповіло Ктей. — Я заздрило його невинності, його безтурботності. До того ж від надміру солодкості мене нудить. Як і від добровільного невігластва, — пауза. — Бажаєш запитати мене про чандріян, чи не так?
Я тільки й зміг, що кивнути.
— Насправді тут мало що можна сказати, — легковажно зауважило Ктей. — Однак їх краще було б називати Сімома. Тепер, коли минуло стільки років, на назву «чандріяни» навішано дуже багато фольклору. Колись ці назви були взаємозамінними, але тепер, якщо сказати «чандріяни», люди уявляють оґрів, рендлінґів і скавенів. Яка дурість…