Чому ти не можеш відшукати цього Попела? Що ж, це цікаве «чому». Здавалося б, чоловік із вугільно-чорними очима повинен справляти певне враження, коли зупиняється чогось випити. Як може бути так, що ти за стільки часу нічого про нього не чув?
Я похитав головою, намагаючись звільнити її від запаху крові й горілого волосся.
Ктей, схоже, сприйняло це як сигнал.
— Правильно — гадаю, мені не треба розповідати тобі, який він із себе. Ти бачив його всього день чи три тому.
Тут до мене раптом дійшло. Ватажок бандитів. Граційний чоловік у кольчузі. Попіл. Саме він звернувся до мене, коли я був дитиною. Чоловік із жахливою усмішкою й мечем, подібним до зимової криги.
— Шкода, що він урятувався, — продовжило Ктей. — І все ж ти маєш визнати: тобі неабияк пощастило. Я сказало б, що зустрітися з ним іще раз — це можливість, яка випадає всього двічі в житті. Шкода, що ти її згаяв. Не карайся через те, що його не впізнав. Вони мають багатий досвід приховування тих характерних ознак. Ти в цьому геть не винен. Минуло багато часу. Роки. До того ж ти був заклопотаний: добувався ласки, качався на подушках із якоюсь піксі, задовольняв свої примітивні потреби.
Одночасно засіпалися троє зелених метеликів. Їхні крильця, полетівши на землю, скидалися на листочки.
— До речі, про потреби: що подумала б твоя Денна? Ой леле! Тільки уяви: вона бачить тебе тут. Ви з піксі тісно переплелися, бавитеся, мов ті кролики. А знаєш, він її б’є. Її покровитель. Не постійно, але часто. Іноді — у гніві, але здебільшого це для нього гра. Як далеко він може зайти, перш ніж вона заплаче? Як далеко він може просунутися, перш ніж вона спробує піти і йому доведеться знову заманювати її до себе? Май на увазі, що ні про що страшне не йдеться. Жодних опіків. Нічого такого, щоб лишалися шрами. Поки що.
Два дні тому він пустив у хід свій ціпок. Такого ще не бувало. У неї під одягом рубці завбільшки з твій великий палець. Синці до кісток. Вона тремтить на підлозі з кров’ю в роті, і знаєш, про що вона думає, перш ніж усе чорніє? Про тебе. Вона думає про тебе. Ти, гадаю, теж думав про неї. Між плаванням, полуницями й усім іншим.
Ктей видало звук, схожий на зітхання.
— Бідолашка, вона так міцно до нього прив’язана. Гадає, що більше ні на що не годиться. Не пішла б від нього, навіть якби ти попросив. А ти не попросиш. Ти, такий обережний. Так боїшся її наполохати. І це таки вельми слушно. Вона ще та втікачка. Як ти можеш сподіватися знайти її тепер, коли вона покинула Северен?
А знаєш, шкода, що ти пішов, не сказавши ні слова. Перед цим вона тільки починала тобі довіряти. Перш ніж ти розгнівався. Перш ніж ти втік. Достоту як усі інші чоловіки в її житті. Достоту як усі інші чоловіки. Жадав її, повнився солодкими словами, а тоді просто пішов геть. Залишив її саму. Добре, що вона вже до цього звикла, чи не так? Інакше ти міг би завдати їй болю. Інакше ти, можливо, просто розбив би тій бідолашці серце.
Це вже було занадто. Я розвернувся й побіг, шалено помчавши туди, звідки прийшов. Назад, до тихих сутінків на галявині Фелуріян. Геть. Геть. Геть.
І біжучи, я чув, як позаду мене говорить Ктей. Його сухий тихий голос лунав мені вслід довше, ніж я вважав за можливе.
— Я ще тобі скажу! Вернись! Вернись! Багато що, ти тільки залишись!
***
Я повернувся на галявину Фелуріян лише за кілька годин. Як відшукав шлях, точно не знаю. Пам’ятаю лише, як несподівано побачив крізь дерева її шатро. Його вигляд сповільнив божевільне кружляння моїх думок так, що я зміг знову почати думати.
Я пішов до ставка й добре, жадібно напився, хлюпнув водою на обличчя, щоб прочистити голову та приховати сліди сліз. Тихенько подумавши секунду чи дві, підвівся й пішов до шатра. Лише тоді помітив дивну відсутність метеликів. Зазвичай їх літало довкола не менше кількох особин, та тепер не було жодного.
Фелуріян була там, але, побачивши її, я лише збентежився ще більше. То був єдиний раз, коли я побачив її не бездоганно прекрасною. Вона лежала серед подушок, виснажена і стомлена. Неначе я зник на кілька днів, а не годин, і вона весь цей час не їла й не спала.
Почувши моє наближення, Фелуріян стомлено підняла голову.
— це зроблено, — промовила вона, але коли поглянула на мене, її очі здивовано округлились.
Я опустив погляд і побачив, що роздряпаний чагарниками й закривавлений. Увесь лівий бік у мене був заляпаний грязюкою й перемазаний травою. Напевно, я впав під час бездумної втечі від Ктей.