Дівчина мотнула головою.
— У нас іще є кілька хвилин, перш ніж можна буде бодай стати в чергу.
— Те, що нас змушують отак стояти, — абсурд, — поскаржився я. — Наче овець у загоні. Весь цей процес — марнування часу всіх учасників, та ще й ображає, — я помітив, як на обличчі Амлії промайнула тривога, й запитав: — Що таке?
— Ти просто трохи заголосно розмовляєш, — пояснила вона, роззираючись довкола.
— Я просто не боюся казати те, про що всі інші думають, — відповів я. — Вступний процес загалом доведено до неймовірного ідіотизму. Майстер Кілвін знає, на що я здатен. Елкса Дал також. Брандер не відрізняє мене від ями в землі. Чому він повинен мати рівнозначне право голосу в питанні плати за моє навчання?
Амлія знизала плечима, уникаючи мого погляду.
Я вгризся в черговий горішок і швидко виплюнув його на бруківку.
— Фе! — простягнув горіхи Амлії. — Тобі це нагадує на смак сливи?
Вона позирнула на мене з чимось схожим на огиду, а тоді її погляд сфокусувався позаду мене.
Повернувшись, я зобачив, як Емброуз іде подвір’ям у наш бік. Він, як завжди, мав гарний вигляд: одягнений у чисте біле лляне полотно, оксамит і парчу. На ньому був капелюх із високою білою пір’їною, і, побачивши її, я несподівано розізлився. Емброуз, як не дивно, був сам, без звичної компанії підлабузників і лакиз.
— Чудово, — промовив я, щойно він опинився досить близько, щоб почути. — Емброузе, твоя присутність — це какунець у формі вишеньки на гівняному торті процесу вступних співбесід.
Емброуз несподівано відповів усмішкою.
— Ах, Квоуте… Я теж радий тебе бачити.
— Бачив сьогодні одну з твоїх колишніх пасій, — продовжив я. — Вона намагалася дати собі раду з глибокою емоційною травмою — як я розумію, просто побачила тебе голяка.
Тут його лице трохи скисло, і я нахилився до Амлії й перейшов на театральний шепіт:
— Знаю з надійного джерела, що Емброуз не просто має дуже, дуже маленький член — він ще й збуджується лише у присутності дохлого пса, портрета герцога Ґібеанського й голого по пояс галерного барабанщика.
Личко Амлії заціпеніло.
Емброуз поглянув на неї.
— Тобі варто піти, — сказав лагідно. — Нащо тобі таке слухати?
Амлія мало не побігла геть.
— Визнаю: тут ти молодець, — сказав я, проводжаючи її поглядом. — Ніхто не вміє обернути жінку навтіки так, як ти, — зняв уявного капелюха. — Ти міг би давати уроки. Навчати такої дисципліни.
Емброуз застиг на місці, вдоволено киваючи й дивлячись на мене дивовижно власницьким поглядом.
— У цьому капелюсі ти схожий на любителя маленьких хлопчиків, — додав я. — І я хочу збити його з твоєї макітри, якщо ти не вшиєшся звідси, — поглянув на Емброуза. — До речі, як там рука?
— Наразі значно краще, — промовив він приємним тоном. Байдужливо потер руку, стоячи на місці й усміхаючись.
Я закинув до рота ще один горішок, відтак скривився, виплюнувши ще й його.
— У чім річ? — запитав Емброуз. — Не любиш слив?
А тоді, не чекаючи відповіді, повернувся й пішов геть. При цьому він усміхався.
Мій тодішній психічний стан чудово характеризує те, що я просто спантеличено провів Емброуза поглядом. Підняв торбинку до носа і глибоко вдихнув. Занюхав кукурудзяну оболонку, від якої відгонило пилом, мед і корицю. Жодного натяку на сливи чи мускатний горіх. І як тільки Емброуз міг знати?..
А тоді у мене в голові раптом усе зійшлося. Тим часом забомкав полуденний дзвін, і всі, хто мав жетони, схожі на мій, пішли до довгої черги, що вилася через увесь двір. Настав час для вступного іспиту.
Я стрімголов побіг із подвір’я.
***
Я несамовито загупав у двері, ледве дихаючи після бігу на третій поверх Стаєнь, і крикнув:
— Сіммоне! Відчини й поговори зі мною!
Уздовж коридору повідчинялися двері, і звідти повизирали студенти, яких зацікавив гамір. Одна з голів, що висунулися, належала Сіммонові. Його пісочне волосся було скуйовджене.
— Квоуте, — сказав він, — що ти робиш? Це ж навіть не мої двері.
Я підійшов до Сіммона, заштовхав його до кімнати й зачинив за нами двері.
— Сіммоне. Емброуз мене одурманив. Здається, у мене щось не так із головою, та що саме, сказати не можу.
Сіммон усміхнувся.
— Я так і думав якусь… — він поступово замовк, і на його обличчі відбилася невіра. — Що ти робиш? Не плюйся на мою підлогу!
— У роті якийсь дивний присмак, — пояснив я.
— Мені байдуже, — відповів Сіммон, сердитий і спантеличений. — Що з тобою таке? Чи ти у хліві народився?
Я дав йому добрячого ляпаса — Сіммон аж відхитнувся до стіни.