Квоут глибоко вдихнув і обережно видихнув.
— …але це не приголомшлива романтична історія. Не казка, в якій хтось повертається з царства мертвих. Не зворушлива епопея, що має хвилювати кров. Ні. Ми всі знаємо, що це за історія.
Якусь мить здавалося, ніби він готовий продовжити, та замість цього Квоут мляво обвів поглядом порожню пивницю. Його лице було спокійним, без сліду гніву чи гіркоти.
Баст кинув погляд на Хроніста, але цього разу в ньому не було вогню. Або гніву. Не було ні люті, ні владності. Бастів погляд був відчайдушний, благальний.
— Якщо ви ще є, вона не скінчилася, — зауважив Хроніст. — Якщо ви ще живі, це не трагедія.
Тут Баст завзято закивав і озирнувся на Квоута.
Той на мить поглянув на них обох, а тоді всміхнувся й зареготав тихим грудним сміхом.
— О, — з любов’ю промовив він. — Ви такі молоді…
Розділ сто шостий. Повернення
Після зустрічі із Ктей я ще довго був не такий, як годиться.
Я чимало спав, але лише уривками, бо мене постійно атакували жахливі сни. Деякі з них були яскраві й незабутні. Вони здебільшого стосувалися моєї матері, мого батька, моєї трупи. Ще гірші були ті, після яких я прокидався без спогадів про те, що мені снилося, — лише з болем у грудях і порожнечею в голові, подібною до кривавої дірки на місці випалого зуба.
Коли я вперше прокинувся в такому стані, Фелуріян була поряд і стежила за мною. Її лице було таке лагідне та стривожене, що я думав, ніби вона почне тихенько бурмотіти мені щось і гладити мене по волоссю, як Арі в моїй кімнаті за кілька місяців до того.
Але Фелуріян нічого такого не зробила.
— у тебе все добре? — запитала вона.
На це я не мав відповіді. Я був наче в тумані через спогади, спантеличення та скорботу. Не вірив, що можу заговорити, не розплакавшись ізнову, а тому просто похитав головою.
Фелуріян нахилилася й поцілувала мене в кутик рота, зміряла мене довгим поглядом і знову сіла прямо. Тоді пішла до ставка і принесла мені у пригорщі води, щоб попити.
Упродовж наступних днів Фелуріян не дошкуляла мені запитаннями й не намагалася мене витягнути. Вона час від часу намагалася розповідати мені історії, та я не міг на них зосередитися, тож вони здавались як ніколи безглуздими. Часом вони змушували мене некеровано ридати, хоча в самих цих історіях не було нічого сумного.
Одного разу я, прокинувшись, збагнув, що її немає, та кілька годин по тому вона повернулася з дивним зеленим плодом, більшим за мою голову. Сором’язливо всміхнулася й передала його мені, а тоді показала, як зчищати тоненьку, схожу на вичинену шкіру, шкірку, щоб оголити жовтогарячу м’якоть усередині. М’ясиста й гостро-солодка, вона розпадалася на спіральні шматочки.
Ми їли їх мовчки, доки не залишилося нічого, крім округлого зернятка, твердого та слизького. Воно було темно-брунатне й таке велике, що я не міг зімкнути на ньому долоню. Фелуріян із невеликим театральним жестом розбила його об камінь і показала мені, що всередині воно сухе, наче смажений горіх. Його ми також з’їли. На смак воно було гірке й подібне до перцю, трохи нагадувало копчений лосось.
Усередині нього примостилось інше зернятко, біле, мов кістка, й завбільшки із крем’ях. Його Фелуріян віддала мені. Воно було солодке, наче цукерка, і трохи тягуче, як карамель.
Одного разу вона покинула мене самого на цілу вічність і повернулася з двома бурими птахами, обережно несучи кожного в зігнутій долоні. Вони були менші за горобців і мали приголомшливі трав’янисто-зелені очі. Вона поклала їх поряд зі мною, поки я лежав на подушках. Коли Фелуріян засвистіла, вони почали співати. Співали вони не уривки пташиних трелей, а справжню пісню. Чотири куплети, а між ними — приспів. Спершу вони заспівали разом, а тоді — у простій гармонії.
Ще одного разу, коли я прокинувся, вона дала мені якогось напою в шкіряній чашці. Він пахнув фіалками й геть не мав смаку, але був прозорий, теплий і здавався чистим у роті, наче я пив світло літнього сонця.
Іншим разом Фелуріян дала мені гладенький червоний камінець, який грів мені руку. За кілька годин із нього, наче з яйця, вилупилася схожа на крихітну вивірку істотка, яка сердито зацвірінькала на мене, а тоді втекла.
А якось, коли я прокинувся, Фелуріян не було поряд. Роззирнувшись довкола, я побачив, що вона сидить край води, обхопивши руками коліна. Я ледве розчув лагідну пісню її тихих, потаємних схлипів.
Я спав і прокидався. Вона подарувала мені перстень, виготовлений із листя, гроно золотих ягід, квітку, що розкривалася й закривалася від дотику одного пальця…