А ще якось, коли я раптом прокинувся з вологим обличчям і болем у грудях, вона простягнула руку й накрила долонею мою долоню. Цей жест був такий несміливий, а її обличчя — таке стривожене, що можна було подумати, ніби вона ще ніколи не торкалася людини. Ніби вона побоювалася, що я зламаюся, спалахну чи почну кусатися. Її холодна рука якусь мить лежала на моїй, ніжна, як нетля. Фелуріян лагідно потиснула мені руку, зачекала, а відтак відсторонилася.
Тоді це видалося мені дивним. Але я занадто стуманів від спантеличення та скорботи, щоб ясно мислити. Лише тепер, озираючись назад, я розумію, як усе було насправді. Вона намагалася втішити мене з усією незграбністю юної закоханої, навіть близько не уявляючи, як це зробити.
***
Однак усе з часом гоїться. Мої сни відступили. До мене повернувся апетит. У голові у мене достатньо проясніло, щоб потроху теревенити з Фелуріян. Невдовзі після того я відновився достатньо для флірту. Коли це сталося, їй відчутно полегшало, неначе вона не могла зрозуміти істоту, яка не хоче її поцілувати.
Останньою прийшла моя цікавість, найпевніша ознака того, що я знову такий, як насправді.
— Я ніколи не питав, як минув кінець твоєї роботи над шейдом, — зауважив я.
Її лице проясніло.
— він готовий! — я бачив гордість у її очах. Вона взяла мене за руку й потягнула до краю шатра. — із залізом було непросто, але він готовий, — вона покрокувала вперед, а тоді зупинилася. — можеш його знайти?
Я окинув усе довкола довгим уважним поглядом. Хоча Фелуріян підказувала мені, чого треба шукати, я далеко не відразу розгледів щось непомітно глибоке в темряві одного дерева неподалік. Простягнув руку й витягнув із тіньової схованки свій шейд.
Фелуріян скочила до мене, сміючись так, ніби я щойно виграв якусь гру. Схопила мене за шию й поцілувала мене з несамовитістю десятка дітей.
Досі вона ніколи не дозволяла мені носити шейд, і я зачудувався, коли вона розправила його на моїх оголених плечах. Він був майже невагомий і м’якіший за найрозкішніший оксамит. Я неначе вбрався в теплий вітерець, той самий вітерець, що торкався мене на затемненій лісовій галявині, куди Фелуріян водила мене збирати тіні.
Я подумав, чи не піти до лісового ставка, щоб поглянути на своє відображення у воді, але Фелуріян накинулася на мене. Збила мене на землю й осідлала так, що мій шейд розтягнувся під нами товстою ковдрою. Вона зібрала його краї довкола нас, а тоді розцілувала мені груди й шию. Її язик обпалював мені шкіру.
— так, — заговорила Фелуріян мені на вухо, — усякий раз, коли тебе огортатиме шейд, ти згадуватимеш мене. його дотик до тебе здаватиметься моїм дотиком, — вона поволі ковзнула по мені, потершись усім своїм оголеним тілом об моє. — ти пам’ятатимеш Фелуріян завдяки всім іншим жінкам і повернешся.
***
Після того я зрозумів, що моє перебування у Фею добігає кінця. Слова Ктей застрягли у мене в голові, наче реп’яхи, і гнали мене геть, у світ. Те, що я перебував на віддалі кидка каменя від чоловіка, який убив моїх батьків, і сам того не відав, викликало в мене таку гіркоту, якої не могли позбавити навіть цілунки Фелуріян. А те, що Ктей сказало про Денну, знов і знов крутилось у мене в голові.
Урешті я прокинувся і зрозумів, що час настав. Підвівся, привів до ладу дорожню торбу й уперше за цілу вічність одягнувся. Тепер, коли минуло стільки часу, дивно було відчувати, як моєї шкіри торкається одяг. Як довго мене не було? Я провів пальцями крізь бороду й відмахнувся від цієї думки. Здогади були безглузді, бо невдовзі я мав дізнатися відповідь.
Обернувшись, я зобачив Фелуріян, яка стояла із сумним обличчям посередині шатра. Мені на мить подумалося, що вона може виступити проти того, щоб я пішов, але вона нічого такого не робила. Підійшла до мене й закріпила шейд у мене на плечах, наче мати, яка вбирає дитину так, щоб та не змерзла. Навіть метелики, що летіли за нею, здавалися сумними.
Вона годинами вела мене крізь ліс, доки ми не дійшли до пари високих сірокаменів. Підняла каптур мого шейда і звеліла мені заплющити очі. Тоді швидко провела мене по колу — і я відчув ледь помітну зміну в повітрі. Розплющивши очі, я здогадався, що перебуваю не в тому лісі, яким ішов за мить до цього. Дивне напруження в повітрі зникло. Це був світ смертних.
Я повернувся до Фелуріян і сказав:
— Моя пані. Я нічого не можу вам дати, перш ніж піти.
— крім обіцянки повернутися, — відповіла вона лілійно-м’яким голосом із застережною ноткою.