Я всміхнувся.
— Я маю на увазі, що нічого не можу залишити вам, пані.
— крім спомину, — вона прихилилася до мене.
Заплющивши очі, я попрощався з нею кількома словами й багатьма поцілунками.
А тоді пішов. Хотів би сказати, що не озирався, та це було б неправдою. Її вигляд мало не розбив мені серце. Вона здавалася такою маленькою поряд із величезними сірими каменями. Я мало не повернувся, щоб поцілувати її ще раз, наостанок, востаннє попрощатися з нею.
Проте я знав: якщо повернуся, то більше ніколи не зможу піти. І чомусь пішов далі.
Коли я озирнувся вдруге, її вже не було.
Розділ сто сьомий. Вогонь
Я повернувся до шинку «Один гріш», коли сонце вже давно сіло. Вікна величезного шинку неначе розросталися від світла ламп, а за його дверима стояв на прив’язі десяток коней, що жували корм із мішків. Двері були відчинені, і з них на темну вулицю падало косим квадратиком світло.
Проте щось було не так. Не було ні крихти того приємного зворушливого гамору, що має долинати з велелюдного шинку ввечері. Жодного шепоту. Жодного слова.
Стривожившись, я підкрався ближче. У голові крутилися всі історії про фей, які я чув. Невже мене не було кілька років? Десятиліть?
А може, халепа банальніша? Бандитів було більше, ніж ми думали? Вони повернулися, виявили, що їхній табір знищено, а тоді прийшли сюди побешкетувати?
Я підсунувся до вікна, зазирнув усередину й побачив правду.
У шинку було людей із сорок чи п’ятдесят. Вони сиділи за столами й на лавах і вишикувалися вздовж шинкваса. Усі повернулись обличчями до каміна.
Там сидів Мартен, який саме жадібно пив.
— Я не міг відвести погляд, — провадив він. — Не хотів. А тоді Квоут став поперед мене, затулив її собою, і я на мить звільнився від її чарів. Я був укритий таким рясним і холодним потом, ніби мене хтось облив холодною водою з відра. Я спробував відтягнути Квоута назад, але він звільнився від мене й побіг до неї, — на обличчі Мартена від жалю з’явилися зморшки.
— Як так вийшло, що вона не здолала адема і здорованя? — спитав чоловік із яструбиним обличчям, який сидів неподалік, на кутку каміна. Він забарабанив пальцями по побитому футляру для скрипки. — Якби ви справді її побачили, то всі як один побігли б за нею.
Зала схвально забурмотіла.
З-за столу неподалік подав голос Темпі, добре помітний завдяки криваво-червоній сорочці.
— Коли я зростав, я тренуюся для контролю, — він підняв одну руку й міцно стиснув кулак, ілюструючи свої слова. — Біль. Голод. Спрага. Втома, — після кожного слова Темпі трусив кулаком, показуючи свою владу над цим явищем. — Жінки, — його обличчя торкнулася ледь помітна усмішка, і він знову потрусив кулаком, але вже не з такою твердістю, як раніше. Залою рознісся тихий сміх. — Я кажу таке. Якби Квоут не пішов, я міг би.
Мартен кивнув.
— Що ж до іншого нашого друга… — він прокашлявся й показав на інший кінець зали. — Його вмовила залишитися Геспе.
Знову сміх. Пошукавши трохи, я побачив, де сиділи Дедан і Геспе. Дедан, здавалося, намагався притлумити дуже яскравий рум’янець. Геспе по-власницьки поклала долоню йому на ногу й усміхалася потайною, вдоволеною усмішкою.
— Наступного дня ми шукали Квоута, — продовжив Мартен, знову заволодівши увагою зали. — Ми йшли його слідами крізь ліс. За пів милі від ставка відшукали його меч. Поза сумнівом, він загубив його, женучись за нею. На гілці неподалік висів його плащ.
Мартен підняв потертий плащ, який я купив у мідника. Плащ неначе пошматував скажений пес.
— Він зачепився за гілку. Квоут, напевно, вирішив, що краще звільнитися від нього, ніж загубити її, — Мартен ліниво потермосив роздерті краї. — Якби він був зроблений із міцнішої матерії, то Квоут сьогодні, може, й досі був би з нами.
Я розумію, коли мені час виходити на сцену. Я ввійшов у двері й відчув, як усі повертаються в мій бік.
— Відтоді я знайшов кращий плащ, — озвався я. — Власноруч виготовлений самою Фелуріян. І в мене також є історія. Така, яку ви розповідатимете дітям своїх дітей, — усміхнувся.
На мить запала тиша, а тоді стало гамірно: всі одночасно заговорили.
Мої супутники вражено витріщилися на мене, не вірячи своїм очам. Першим оговтався Дедан, який, діставшись мене, раптом грубо обійняв мене однією рукою. Лише тоді я помітив, що друга рука висить у нього на шиї в лубку.
Я запитливо поглянув на неї.
— Вскочив у халепу? — запитав я, поки зала довкола нас безладно гула.
Дедан хитнув головою та просто сказав:
— Геспе. Вона не надто зраділа думці про те, щоб я побіг за тією феєчкою. Вона, так би мовити… переконала мене залишитися.