— Зламала тобі руку? — я пригадав, як востаннє бачив Геспе. Вона прип’яла Дедана до землі.
Здоровань опустив погляд на свої ноги.
— Трохи. Вона ніби як трималася за неї, поки я намагався викрутитися, — він дещо сором’язливо всміхнувся. — Гадаю, можна сказати, що ми зламали її разом.
Я плеснув його по здоровому плечу й засміявся.
— Це мило. Справді зворушливо, — я говорив би й далі, але зала вже стихла. Всі стежили за нами, стежили за мною.
Поглянувши на юрбу людей, я несподівано відчув, що дезорієнтований. Як можна пояснити?..
Як я вже вам казав, не знаю, скільки часу я провів у Фею. Проте час цей був дуже й дуже тривалим. Я прожив там так довго, що Фей перестав видаватися дивним. Я призвичаївся до нього.
Тепер, після повернення до світу смертних, мені видавалася дивною та велелюдна пивниця. Яка ж це чудасія — сидіти у стінах, а не під оголеним небом. Лави та столи з товстих колод виглядали страшенно примітивними та грубими. Світло ламп видавалося неприродно яскравим і било по очах.
Я дуже довго не мав жодного товариства, крім Фелуріян, і порівняно з нею люди довкола мене здавалися дивними. Білки їхніх очей вражали. Від них пахло потом, кіньми й гірким залізом. Голоси в них були суворі й різкі. Пози — неприродні й незграбні.
Але це лише кінчик верхівки айсберга. Я почувався чужим у власній шкірі. Необхідність знову ходити в одязі надзвичайно дратувала, і мені понад усе хотілося повернутися до комфортної голизни. Черевики здавалися в’язницею. На довгому шляху до «Одного гроша» я весь час мусив боротися з бажанням їх зняти.
Роздивляючись обличчя довкола себе, я побачив дівчину, щонайбільше двадцятирічну. Вона мала миле личко та ясні блакитні очі. Мала ідеальні вуста для поцілунків. Я ступив пів кроку до неї, серйозно намірившись ухопити її в обійми й…
Раптом, щойно почавши витягувати одну руку, щоб погладити її по шиї збоку, я зупинився, і мені закрутилася голова від чогось дуже схожого на запаморочення. Тут усе було інакше. Чоловік, що сидів поряд із дівчиною, явно був її чоловіком. Це ж важливо, хіба не так? Цей факт видавався дуже нечітким і далеким. Чому я досі не цілую цю дівчину? Чому я не голий, не їм фіалки й не музикую просто неба?
Коли я знов оглянув залу, все почало здаватися страшенно смішним. Ці люди, що сиділи на своїх лавах, убрані в кілька шарів одягу, їли ножами й виделками. Все це здавалося мені відверто безглуздим і надуманим. Це було неймовірно кумедно. Неначе вони грали в якусь гру й навіть не усвідомлювали цього. Це було схоже на жарт, якого я досі ніколи не розумів.
І тому я засміявся. Сміявся я неголосно й не надто довго, та мій сміх був високий, несамовитий і сповнений дивної насолоди. Цей сміх був нелюдський, і він розійшовся юрбою, наче вітер серед пшениці. Ті, хто сидів досить близько, щоб його почути, засовалися на місці; хтось глипав на мене з цікавістю, хтось — зі страхом. Дехто здригався й не бажав дивитися мені в очі.
Їхня реакція мене вразила, і я постарався опанувати себе. Глибоко вдихнув і заплющив очі. Мить дивної дезорієнтації минула, хоча мої черевики все одно здавалися твердими та обтяжували ноги.
Розплющивши очі знов, я побачив, що на мене дивиться Геспе. Вона невпевнено заговорила:
— Квоуте, — нерішуче промовила вона. — Ти маєш… гарний вигляд.
Я широко всміхнувся.
— Так.
— Ми думали, що ти… загубився.
— Ви думали, що мене більше немає, — лагідно виправив я, прямуючи до каміна, біля якого стояв Мартен. — Загинув у обіймах Фелуріян чи вештаюся лісом, божевільний і зламаний жаданням, — я по черзі поглянув на кожного з них. — Хіба не так?
Я відчув на собі погляди всіх присутніх у залі й вирішив скористатися ситуацією якнайкраще.
— Та ну, я ж Квоут! Я едема ру з походження. Навчався в Університеті й можу викликати блискавку з неба, як Таборлін Великий. Ви справді думали, що Фелуріян мене погубить?
— Вона погубила б, — озвався різкий голос із краю вогнища. — Навіть якби ти просто побачив її тінь.
Повернувшись, я побачив скрипаля з яструбиним обличчям.
— Прошу, шановний?
— Проси пробачення в усіх присутніх, — відповів він. У його голосі чітко вчувалася зневага. — Не знаю, що ти сподіваєшся цим здобути, та не вірю, що ваша банда бачила Фелуріян. Анітрохи.
Я зазирнув йому в очі.
— Друже, я її не просто бачив.
— Якби це було правдою, то ти зараз був би божевільний або мертвий. І хоч я визнаю, що ти можеш бути божевільним, чари фей тут ні до чого, — на цих словах зала захихотіла. — Її ніхто не бачив уже два десятиліття. Прекрасний народ покинув це місце, а ти не Таборлін, хай що кажуть твої друзі. Гадаю, ти просто розумний оповідач, який надіється здобути ім’я.