Це було неприємно близько до правди, і я помітив, як дехто в натовпі скептично глипає на мене.
Я не встиг нічого сказати: втрутився Дедан.
— А як же його борода? Коли він утік три ночі тому, пика в нього була гладенька, як дупця немовляти.
— Це ти так кажеш, — відповів скрипаль. — Я збирався сидіти тихо, хоч і не вірив половині з того, що ви нам розказували про тих бандитів чи про те, як він викликав блискавку. Але я подумав собі: «Їхній друзяка, напевно, загинув, і вони хочуть, щоб люди пам’ятали його за однією-двома гордими оповідками».
Він поглянув туди, де сидів Дедан, і задер зламаного носа.
— Але ж далебі, це зайшло надто далеко. Брехати про прекрасний народ нерозважливо. Мені не подобається, що сюди приходять чужинці й забивають моїм друзям баки маячнею. Сидіть тихо. Ми сьогодні вже вас наслухалися.
Проказавши це, скрипаль відкрив побитий футляр, який стояв поряд із ним, і витягнув свій інструмент. Тим часом настрої в залі вже стали дещо ворожими, і чимало людей дивилися на мене з відразою.
Дедан сердито сплюнув.
— А тепер послухай с… — Геспе щось сказала і спробувала посадовити його назад, але Дедан відмахнувся від неї. — Ні. Не можна мене називати брехуном. Нас послав сюди сам Алверон через отих бандитів. І ми своє діло зробили. Параду нам не треба, та я краще здохну, ніж дозволю тобі називати себе брехуном. Ми повбивали тих падлюк. А опісля таки бачили Фелуріян. І наш Квоут таки гайнув за нею.
Дедан войовничо оглянув залу, найбільше уваги приділивши скрипалеві.
— Ось вона, правда, клянуся своєю здоровою правицею. Якщо хтось хоче назвати мене брехуном, ми можемо розібратися з цим просто зараз.
Скрипаль узяв смичок і зазирнув Деданові в очі. Провів по струнах і видав верескливу ноту.
— Брехун.
Дедан мало не перескочив через усю залу, а люди повідсували стільці назад, звільняючи місце для бійки. Скрипаль поволі звівся на ноги. Він був вищий, аніж я очікував, мав коротке сиве волосся та шрами на кісточках пальців, які підказали мені, що він уміє битися навкулачки.
Я спромігся стати перед Деданом і схилився до нього, а тоді тихо заговорив йому на вухо:
— Ти справді хочеш побитися, маючи зламану руку? Якщо він візьметься за неї, ти просто закричиш і обмочишся перед Геспе, — я відчув, як він трохи розслабився, і легенько штовхнув його назад, туди, де він сидів. Дедан пішов, але залишився невдоволеним.
— …щось тут, — почув я жіночий голос позаду себе. — Якщо хочеш почубитися з кимось, іди надвір і не вертайся. Тобі платять не за бійки з клієнтами. Чуєш?
— Та ну, Пенні, — відповів заспокійливим тоном скрипаль. — Я просто показував йому зуби. Це він узяв усе близько до серця. Не можна ж мені ставити на карб, що я сміюся з тих історій, із якими вони приходять.
Я розвернувся й побачив, як скрипаль виправдовується перед сердитою жінкою середнього віку. Вона була на цілий фут нижча за нього, і їй довелося тягнутися вгору, щоб тицьнути його пальцем у груди.
Тоді я почув, як ізбоку від мене якийсь голос вигукнув:
— Матір Божа, Себе! Бачиш? Поглянь-но! Воно рухається саме.
— Ти напився до чортиків. Це просто вітерець.
— Сьодні вітру нема. Воно саме рухається. Поглянь ше раз!
Це, звісно, був мій шейд. Тепер уже кілька людей помітили, як він легенько розвівається на вітерці, якого насправді не було. Мені ефект видавався непоганим, але люди, як я здогадався з їхніх вирячених очей, починали тривожитись. Один чи двоє збентежено відсунули від мене стільці.
Пенні вп’ялася поглядом у мій шейд, який злегка рябів, і стала переді мною.
— Що це таке? — запитала вона лише з дрібкою страху в голосі.
— Нічого страшного, — невимушено промовив я та простягнув їй одну складку шейда для огляду. — Це мій тіньовий плащ. Його для мене виготовила Фелуріян.
Скрипаль пирхнув з огидою.
Пенні зиркнула на нього й невпевнено провела рукою по моєму плащу.
— М’який, — стиха зауважила вона й поглянула на мене. Коли наші погляди зустрілися, вона на мить набула здивованого вигляду, а тоді вигукнула: — Та ти ж хлопець Лосі!
Не встигнувши запитати, що вона має на увазі, я почув жіночий голос:
— Що?
Повернувшись, зобачив, як до нас наближається рудоволоса служниця. Та сама, яка так знітила мене під час нашого першого візиту до «Одного гроша».