Те, що добре зберігають,
Ще й те, що уві сні всі мають.
— Це вірш-загадка, — винувато сказав батько. — Господь його знає, де він їх чує, та він розуміє, що не має повторювати всю похабщину, яку чув.
— Де ти таке почув? — запитав я.
Хлопчина замислився на мить, а тоді знизав плечима й почав чухати себе за коліном.
— Не знаю. Від дітей.
— Нам треба йти далі, — зауважив старший чоловік, дивлячись на небо. Я занурив руку в гаманець і дав йому срібний нобл. — А це що таке? — запитав чоловік, підозріливо дивлячись на нього.
— На нового ведмедя, — сказав я. — У мене теж були скрутні часи, та тепер я при грошах.
Усіляко мені подякувавши, вони пішли. Бідолахи. Жодна трупа ру, що поважає себе, нізащо не опустилася б до цькування ведмедя. Це не потребує жодних навичок, такий виступ — не привід для гордості.
Але відсутність крові ру аж ніяк не можна було ставити їм на карб, а ми, мандрівні артисти, маємо дбати одне про одного. Цього ж більше ніхто не робить.
***
Ми з Темпі, поки йшли, обговорювали летані, а вечорами відпрацьовували кетан. Він давався мені дедалі легше, і часом я доходив аж до «ловлі дощу», перш ніж Темпі зауважував якусь дрібну помилку і змушував мене почати заново.
Ми з ним відшукали відносно усамітнене місце поряд із шинком, у якому зупинилися на день. Дедан, Геспе й Мартен пили всередині. Я обережно повторював кетан, тимчасом як Темпі сидів спиною до дерева й відпрацьовував елементарну вправу на аплікатуру, якої я навчав його з ненастанною рішучістю. Знов і знов. Знов і знов.
Щойно закінчивши «руки в обіймах», я краєчком ока помітив, як щось ворухнулося. Зупинятися не став, бо Темпі навчав мене під час виконання кетану уникати того, що відвертає увагу. Повернувшись туди, щоб поглянути, я мусив би знову почати спочатку.
Рухаючись до болю повільно, я розпочав «танець задом наперед». Але щойно поставивши п’яту, я здогадався, що маю проблеми з рівновагою. Зачекав на заувагу від Темпі, та її не прозвучало.
Я зупинив кетан, повернувся й побачив, як до нас із неспішною грацією йде гурт із чотирьох найманців-адемів. Темпі вже звівся на ноги й пішов до них. Моя лютня знов опинилась у футлярі та стояла притулена до дерева.
Невдовзі вони, всі п’ятеро, тісно скупчились, опинившись так близько, що майже торкались одне одного плечима. Так близько, що я не чув, про що вони шепочуться, і навіть не бачив їхніх рук. Але з того, як Темпі тримав плечі, я здогадався, що він зніяковів, виправдовується.
Я знав, що покликати Темпі, на їхню думку, буде нечемно, тож підійшов до них. Але не встиг підійти досить близько, щоб щось почути: один із незнайомих найманців простягнув руку й відштовхнув мене, міцно притиснувши розчепірені пальці до середини моїх грудей.
Я не думаючи зробив «проривного лева», взявшись за його великий палець і відвернувши від себе його зап’ясток. Він звільнив долоню з моєї руки без явних зусиль і спробував зробити мені підніжку «гонитвою за каменем». Я виконав «танець задом наперед» і цього разу не схибив із рівновагою, та його друга рука вдарила мене у скроню якраз достатньо, щоб мені замакітрилося на пів секунди, — сили удару навіть не вистачило, щоб зробити боляче.
Однак мою гордість було поранено. Так само Темпі бив мене, мовчки картаючи за недбале виконання кетану.
— Швидко, — тихо промовила найманка атурською. Лише почувши її голос, я усвідомив, що це жінка. А втім, вона була не надто мужня — просто здавалася дуже схожою на Темпі. Мала таке саме пісочне волосся, блідо-сірі очі, спокійне обличчя, криваво-червоний одяг. Вона була на кілька дюймів вища за Темпі, а плечі мала ширші, ніж у нього. Однак, хоча вона була худа, наче мотузка, тісний червоний одяг найманки підкреслював підтягнуті вигини її стегон і грудей.
Придивившись уважніше, я з легкістю побачив, що троє з чотирьох найманців — жінки. Широкоплеча, що стояла обличчям до мене, мала тонкий шрам, що перетинав одну брову, та ще один шрам біля щелепи. Такі самі блідо-сріблясті шрами Темпі мав на руках і грудях. І вони, хоч і геть не були страшними, надавали її невиразному обличчю дивної похмурості.
«Швидко», — сказала вона. На перший погляд це видавалося компліментом, але я чув достатньо насмішок на свою адресу, щоб упізнавати їх незалежно від мови.
Навіть гірше: її права рука ковзнула назад і зупинилася в неї на попереку долонею назовні. Навіть я зі своїм обмеженим знанням адемської жестової мови знав, що це означає. Її рука перебувала максимально далеко від руків’я меча. При цьому вона повернула плече до мене й відвела погляд. Мене не просто оголошували нестрашним: це була образлива зневага.