— Буде якийсь суд? — запитав я.
Він хитнув головою.
— Ніякого суду. Шегін ставитиме мені запитання. Я казатиму: «Я побачив, що у Квоутові чекає добре залізо. Він від летані. Ним має керувати летані».
Темпі кивнув на мене.
— Шегін питатиме тебе про летані, щоб перевірити, чи правильно я побачив. Шегін вирішуватиме, чи є ти залізом, яке варто кувати, — він описав рукою коло — зробив жест, що означав «ніяковість».
— А що станеться, якщо я ним не є? — запитав я.
— Із тобою? — «Невпевненість». — Зі мною? Мене відріжуть.
— Відріжуть? — перепитав я, сподіваючись, що зрозумів неправильно.
Він підніс одну руку й поворушив пальцями.
— Адем, — затим міцно стиснув кулак і потрусив ним. — Адемре, — тоді розімкнув долоню й торкнувся мізинця. — Темпі, — торкнувся інших пальців. — Друг. Брат. Мати, — торкнувся великого пальця. — Шегін, — а тоді вдав, ніби відриває мізинець і викидає його, та сказав: — Відрізати.
Отже, його не вб’ють, а відправлять у вигнання. Мені почало дихатися легше, доки я не зазирнув у бліді очі Темпі. На якусь мить у його бездоганній масці спокою показалася тріщина, і в ній я побачив правду. Смерть була б милосерднішою карою за відрізання. Він був охоплений жахом — я ще не бачив такої наляканої людини.
***
Ми зійшлися на тому, що найкраще для мене буде дорогою до Герта повністю покластися на Темпі. На те, щоб відшліфувати свої знання до яскравого блиску, в мене було близько п’ятнадцяти днів. Ми сподівалися, що я зможу справити гарне враження на зверхників Темпі, коли з ними зустрінуся.
Першого дня перед початком Темпі наказав мені відкласти шейд. Я так і зробив, хай і неохоче. Він склався в напрочуд маленький вузлик, який із легкістю вмістився в мою дорожню торбу.
Темпі взяв виснажливий темп. Спершу ми вдвох повторили танцювальну розтяжку, яку я вже бачив багато разів. Тоді замість звичної жвавої ходи пробігали годину. Відтак виконали кетан (Темпі при цьому виправляв мої нескінченні помилки). А потім пройшли одну милю.
Урешті ми сіли й поговорили про летані. Від того, що ці розмови велись адемічною, легше не ставало, та ми зійшлися на тому, що я маю зануритися в мову, щоб, діставшись Герта, розмовляти як цивілізована людина.
— Яке призначення летані? — запитав Темпі.
— Надавати нам шлях? — відповів я.
— Ні, — строго сказав Темпі. — Летані — не шлях.
— Темпі, яке призначення летані?
— Керувати нашими діями. Той, хто дотримується летані, діє правильно.
— Це не шлях?
— Ні. Летані — це те, що допомагає нам обирати шлях.
Відтак цикл починався заново. Пробігати годину, виконати кетан, пройти одну милю, поговорити про летані. Це займало близько двох годин, а після закінчення своєї нетривалої розмови ми починали знову.
Якось під час нашої розмови про летані я почав робити жест «применшення». Але Темпі накрив мою долоню своєю, зупиняючи мене.
— Коли ми розмовляємо про летані, не роби нічого такого, — його ліва рука швидко показала «захват», «заперечення» та зробила ще кілька жестів, яких я не розпізнав.
— Чому?
Темпі трохи подумав.
— Коли ти говориш про летані, це має йти не звідси, — він потицяв мене в голову. — Або звідси, — потицяв мене у груди, туди, де було серце, і провів пальцями донизу, до моєї лівої долоні. — Справжнє знання летані живе глибше. Живе тут, — він потицяв мене в живіт, нижче пупа. — Ти маєш говорити звідси, не думаючи.
Поки ми продовжували, я поступово зрозумів негласні правила наших розмов. Вони не лише мали на меті навчити мене летані — вони мали показати, як глибоко в мені вкорінилося розуміння летані.
Це означало, що на запитання слід було відповідати швидко, без зумисних пауз, які зазвичай траплялися в розмовах адемічною. Треба було відповідати не глибокодумно, а щиро. Якщо людина справді розуміє летані, її знання стають очевидними в її відповідях.
Біг. Кетан. Ходіння. Розмова. До полуденної перерви ми пройшли цикл тричі. Шість годин. Я був залитий потом і наполовину впевнений, що помру. Після години на відпочинок і їду ми рушили знову. Завершили ще три цикли, а тоді зупинилися на ніч.
Ми отаборилися на узбіччі дороги. Я напівсонний прожував свою вечерю, розклав ковдру й закутався в шейд. Тепер, коли я був виснажений, він здавався м’якеньким і теплим, наче гагачий пух.
Посеред ночі Темпі розбудив мене, потрусивши. Хоча щось тваринне в глибині моєї душі його ненавиділо, я зрозумів, що це потрібно, щойно заворушився. Тіло в мене боліло й затерпло, але знайомі неквапливі рухи кетану допомогли розслабити закоцюблі м’язи. Темпі змусив мене зробити розтяжку й попити води, а тоді я проспав мов убитий до кінця ночі.