Выбрать главу

Другий день вийшов гіршим. Лютня, навіть міцно закріп­лена на спині, перетворилася на жалюгідний тягар. Меч, яким я навіть не міг скористатися, тягнув за стегно. Дорожня торба здавалася важкою, мов жорно, і я шкодував, що не до­зволив Деданові взяти мейрову скриньку. М’язи в мене були наче гумові й не слухались, а коли ми побігли, мені запек­ло в горлі.

Я відпочивав по-справжньому лише тоді, коли ми з Темпі розмовляли про летані, але цей час був до болю короткий. Мені голова йшла обертом від виснаження й ледве ставало концентрації, щоб упорядкувати думки в намаганні відповідати як годиться. І все одно мої відповіді лише дратували Темпі. Час від часу він хитав головою, пояснюючи, в чому я помиляюся.

Урешті я облишив намагання відповідати правильно. Надто стомившись, щоб цим перейматись, я припинив упорядковувати свої виснажені думки та просто радів, що сів на кілька хвилинок. У половині випадків я був надто втомлений, щоб пам’ятати власні слова, але Темпі, як не дивно, такі відповіді більше припали до душі. Це було благословенням. Коли мої відповіді задовольняли його, наші розмови тривали довше і я міг довше відпочивати.

На третій день мені стало помітно краще. М’язи вже не нили так сильно. Дихати стало легше. Голова здавалася чистою й легкою, наче листочок, що летить за вітром. У цьому психічному стані відповіді на запитання Темпі з легкістю зривалися в мене з язика, давалися просто, наче спів.

Біг. Кетан. Ходіння. Розмова. Три цикли. А тоді, поки ми виконували кетан край дороги, я звалився.

Темпі уважно за мною стежив і спіймав мене, перш ніж я опинився на землі. Світ довкола покрутився кілька хвилин, наче від запаморочення, а тоді до мене дійшло, що я лежу в затінку дерева на узбіччі дороги. Напевно, мене відніс туди Темпі.

Він простягнув мені міх із водою.

— Пий.

Думка про воду не приваблювала, та я все одно набрав води до рота.

— Вибач, Темпі.

Він похитав головою.

— Ти далеко зайшов, перш ніж упасти. Ти не жалівся. Ти показав, що твій розум сильніший за тіло. Це добре. Коли розум керує тілом, це від летані. Але знати свої межі — це також від летані. Краще зупинитися, коли треба, ніж бігти, доки не впадеш.

— Якщо летані не вимагає впасти, — бовкнув я не подумавши. Голова досі здавалася легкою, наче листочок на вітрі.

Темпі несподівано мені всміхнувся.

— Так. Ти починаєш розуміти.

Я всміхнувся йому у відповідь.

— Темпі, ти дуже добре опановуєш атурську.

Темпі кліпнув. «Тривога».

— Ми розмовляємо моєю мовою, а не твоєю.

— Я не розмовляю… — почав заперечувати я, та водночас прислухався до своїх слів. «Скеопа теяс». Голова на мить пішла обертом.

— Випий іще, — сказав Темпі. Хоча він ретельно контро­лював обличчя й голос, я здогадувався, що він стурбований.

Я випив іще трохи, щоб його втихомирити. А тоді, неначе моє тіло раптом усвідомило, що потребує води, відчув страшенну спрагу і зробив кілька великих ковтків. Зупинився, доки не пере­пив і шлунок не зсудомило. Темпі кивнув, «схвалення».

— Отже, я розмовляю добре? — запитав я, щоб відволіктися від своєї спраги.

— Ти розмовляєш добре, як на дитину. Дуже добре, як на варвара.

— Лише добре? Я неправильно вимовляю слова?

— Ти забагато торкаєшся очей, — він вирячив очі й демонстративно, не кліпаючи, втупився поглядом у мої. — А ще слова в тебе гарні, але прості.

— Тоді ти маєш навчити мене ще слів.

Він хитнув головою. «Серйозно».

— Ти вже й так знаєш забагато слів.

— Забагато? Темпі, я знаю їх дуже мало.

— Річ не у словах, а в їхньому вжитку. В Адемі мовлення — це мистецтво. Є ті, хто може сказати багато в чомусь одному. Моя Шегін така. Вони вимовляють щось за один подих, а інші рік витлумачують значення цього. — «Лагідний докір». — Ти надто часто кажеш більше, ніж треба. Не варто розмовляти адемічною так, як ти співаєш атурською. Сто слів на одну похвалу жінці. Забагато. Ми говоримо менше.

— Отже, зустрівши жінку, я маю просто сказати: «Ти прекрасна»?

Темпі хитнув головою.

— Ні. Ти сказав би просто «прекрасно», а решту сенсу в цьому хай висновує жінка.

— А хіба це не… — я не знав, як сказати «туманно» чи «недостатньо конкретно», тож довелося почати заново, щоб донести свою думку. — Хіба це не призводить до плутанини?

— Це призводить до вдумливості, — твердо сказав він. — Це витончено. Це завжди має хвилювати того, хто говорить. Говорити забагато, — він похитав головою. «Несхвалення». — Це… — він зам’явся, шукаючи якогось слова.