— Нечемно?
«Заперечення. Досада».
— Я йду до Северена, а там є люди, які смердять. Є люди, які не смердять. І ті, й ті — люди, але ті, які не смердять, — люди порядні, — він твердо тицьнув мене у груди двома пальцями. — Ти не козопас. Ти вивчаєш летані. Зі мною. Ти маєш говорити як порядна людина.
— А як же ясність? А якби ви міст будували? Це має чимало складових. І всі треба висловлювати чітко.
— Звісно, — сказав Темпі. «Згода». — Іноді. Але в більшості речей, у важливих речах витонченість — це краще. Мало — це краще.
Темпі простягнув руку й міцно взяв мене за плече. Тоді підвів погляд, зазирнув мені в очі та вдивився в них на одну коротку мить. Велика рідкість для нього. Він ледь помітно тихо всміхнувся.
— Пишаюся, — сказав.
***
Решта дня пішла на відновлення. Ми проходили кілька миль, виконували кетан, говорили про летані, а тоді знову йшли. Того вечора ми зупинились у придорожньому шинку, де я з’їв стільки, що стало б на трьох, і впав у ліжко, перш ніж сонце покинуло небо.
Наступного дня ми повернулися до циклів, але їх було лише два до полудня та два — після. Тіло в мене палало й нило, та я вже не марив від виснаження. На щастя, невеличке психічне зусилля дозволило мені повернутися до тієї дивної ясності розуму, змішаної з передчуттям, із якою я відповідав на запитання Темпі напередодні.
За наступні кілька днів я звик називати цей дивний психічний стан «кружлянням листка».
Він скидався на далекого родича Кам’яного Серця, розумової вправи, якої я навчився колись дуже давно. Однак подібності між ними було мало. Кам’яне Серце було практичне: воно усувало емоції й зосереджувало розум. Завдяки йому ставало легше ділити розум на окремі частини чи підтримувати такий важливий алар.
Зате «кружляння листка» видавалося практично безглуздим. Я розслаблявся, очищуючи та спорожняючи розум, а тоді плинучи й легенько перекочуючись від одного до іншого. Але, якщо не брати до уваги допомоги з вигадуванням відповідей на запитання Темпі з нуля, практичної цінності воно начебто не мало. Це був психічний аналог карткового фокуса.
До восьмого дня на дорозі моє тіло припинило постійно нити. Саме тоді Темпі додав дещо нове. Виконавши кетан, ми з ним билися. Це було важко, позаяк тоді я був стомлений найбільше. Однак після бійки ми завжди сідали, відпочивали й говорили про летані.
— Чому ти всміхнувся, коли ми сьогодні билися? — питав Темпі.
— Тому що був щасливий.
— Тобі сподобалося битися?
— Так.
Темпі випромінював невдоволення.
— Це не від летані.
Над наступним запитанням я трохи подумав.
— Чи має людина отримувати задоволення від бою?
— Ні. Задоволення отримують від правильних дій і дотримання летані.
— А якщо дотримання летані вимагає від мене битися? Невже я не маю отримувати від цього задоволення?
— Ні. Задоволення слід отримувати від дотримання летані. Якщо б’єшся добре, пишайся тим, що добре щось робиш. Самі бої не мають викликати нічого, крім почуття обов’язку та смутку. Задоволення від бою дістають лише варвари та божевільні. Хто любить сам бій, той покинув летані.
***
На одинадцятий день Темпі показав мені, як ввести свій меч у кетан. Найперше я дізнався, як швидко меч стає свинцевим, коли його тримають у простягнутій руці.
Разом із нашими двобоями й після додавання меча кожен цикл тривав майже дві з половиною години. І все ж ми щодня дотримували графіка. Три цикли до опівдня, три — після. Загалом — п’ятнадцять годин. Я відчував, як моє тіло гартується, стає швидким і худорлявим, як у Темпі.
Тож ми бігали, я вчився, а Герт невпинно наближався.
Розділ сто десятий. Краса й гілка
Дорогою ми швидко проходили міста, зупиняючись лише заради їжі й води. У сільській місцевості ніщо не впадало в око. Мій розум зосередився на кетані, летані й мові, яку я вивчав.
Коли ми наблизилися до передгір’їв Штормвалу, дорога стала вужчою. Земля стала кам’янистою й нерівною, а дорога зазміїлася туди-сюди, огинаючи замкнені долини, кручі й купи кам’яних уламків. Повітря змінилося, стало холоднішим, аніж я очікував улітку.
За п’ятнадцять днів ми завершили мандрівку. Як я здогадувався, за цей час ми подолали майже триста миль.
Герт був першим адемським містом, яке я побачив у своєму житті, і моєму недосвідченому оку він навіть не здавався містом. Там не було центральної вулиці, обставленої будинками та крамницями. Ті ж будівлі, які я бачив, стояли з великими проміжками, мали дивну форму та були зведені так, щоб гарно зливатися з природним рельєфом місцевості — здавалося, ніби вони намагаються не потрапляти на очі.