Я не знав, що тут повсюдно трапляються потужні бурі, що й забезпечили назву гірському ланцюгу. Їхні раптові мінливі вітри нищили би будь-які високі й кутасті будівлі, подібні до квадратних дерев’яних будинків, звичних у долішніх землях.
Натомість адеми будувалися з розумом, ховаючи свої споруди від погоди. Житлові будинки вмуровували у схили пагорбів або зводили попід підвітряними стінами круч, що захищали від шквалів. Одні викопували в землі. Інші ж були вирізьблені в кам’янистих схилах. Деякі було практично неможливо побачити, не стоячи поряд із ними.
Винятком була група невисоких кам’яних будівель, що скупчилися трохи на віддалі від дороги.
Ми зупинилися перед найбільшою з них. Темпі повернувся обличчям до мене й нервово засмикав за шкіряні ремінці, якими його червоне вбрання найманця було міцно закріплене на передпліччях.
— Я мушу піти відрекомендувати тебе Шегін. Можливо, це займе певний час. — «Тривога. Жаль». — Ти маєш чекати тут. Можливо, довго, — мова його тіла казала мені більше, ніж його слова. «Я не можу завести тебе всередину, бо ти варвар».
— Я зачекаю, — запевнив я його.
Він кивнув і зайшов усередину, озирнувшись на мене, перш ніж зачинити за собою двері.
Я роззирнувся довкола й подивився на кількох людей, які тихо займалися своїми справами: жінку, що несла кошик, хлопчика, що вів козу на шворці. Навколишні будівлі складалися з того ж шерехатого каменю, що й ландшафт, і зливалися з оточенням. Небо було похмуре й мало власний відтінок сірого.
Над усім віяв вітер, різко долаючи повороти й витворюючи візерунки у траві. Я ненадовго замислився, чи не надягнути шейд, але вирішив, що не треба. Тут повітря було розріджене й холодніше. Але надворі все одно було літо і гріло сонце.
Тут було дивовижно спокійно, не спостерігалося гамору та смороду, як у більших містах. По бруківці не цокотіли копита. Вуличні торгівці не рекламували свого товару. Я міг уявити, як у такому місці зростає така людина, як Темпі, всотуючи тишу, доки не наповнюється нею, щоб потім піти й забрати її із собою.
Оскільки споглядати поза тим було практично нічого, я повернувся до будівлі неподалік. Вона складалася з нерівних шматків каменю, зібраних як головоломка. Придивившись уважніше, я спантеличився через брак будівельного розчину. Постукав по будівлі кісточкою пальця й ненадовго замислився, чи не може це бути один камінь, розітнутий так, щоб скидатися на багато каменів, припасованих один до одного.
Позаду мене якийсь голос заговорив адемічною:
— Як тобі наша стіна?
Повернувшись, я зобачив немолоду жінку з характерними для адемів блідо-сірими очима. Лице в неї було байдужливе, однак його риси були добрі й материнські. Вона була в жовтій вовняній шапці, насунутій на вуха. Шапка була неоковирно сплетена, а пісочне волосся, що стирчало з-під неї, починало сивіти. Після тривалих подорожей із Темпі дивно було бачити адема без тісної червоної форми найманця на ремінцях і без меча. Ця жінка носила вільну білу сорочку та лляні штани.
— Вона заворожує, чи не так? — спитала старенька, жестами однієї руки показуючи: «Легка веселість, цікавість». — Як вона тобі?
— Мені вона здається прекрасною, — відповів я адемічною, стараючись не вдивлятися в очі довго.
Її рука нахилилася в незнайомому жесті.
— Прекрасною?
Я ледь помітно знизав плечима.
— Простим функціональним речам властива своєрідна краса.
— Можливо, ти переплутав слово, — промовила вона. «Обережне вибачення». — Краса — це квітка, жінка чи коштовний камінь. Можливо, ти бажаєш сказати «корисність». Стіна корисна.
— Корисна, але також прекрасна.
— Можливо, речі набувають краси, приносячи користь.
— Можливо, речами користуються відповідно до їхньої краси, — відказав я, думаючи, чи не є це адемським варіантом світських розмов. Якщо так, то мені це було миліше за нудні плітки двору мейра.
— А мій капелюх? — запитала старенька, торкнувшись шапки рукою. — Він прекрасний, тому що я ним користуюся?
Шапка була сплетена з товстої домашньої вовняної пряжі й пофарбована у яскравий, наче в кукурудзяних рилець, жовтий колір. Вона була трохи скошена, а шви на ній подекуди були нерівні.
— Здається дуже теплим, — обережно проказав я.
Старенька показала жестом «легка веселість», і її очі ледь-ледь засяяли.