— Є таке, — погодилася вона. — І для мене він прекрасний, бо його для мене виготовила донька моєї доньки.
— Тоді він ще й прекрасний. — «Згода».
Старенька всміхнулася мені руками. Її рука під час цього жесту нахилилася не так, як у Темпі, і я вирішив уважати, що це любляча материнська усмішка. Зберігаючи невиразне обличчя, я показав усмішку жестом у відповідь і постарався, щоб вона одночасно була теплою та ґречною.
— Добре розмовляєш, як на варвара, — сказала старенька та потягнулася до обох моїх передпліч у дружньому жесті. — Нас відвідують рідко, тим паче такі ґречні люди. Ходи зі мною, і я покажу тобі красу, а ти казатимеш мені, яку користь вона може приносити.
Я опустив погляд. «Жаль».
— Не можу. Я чекаю.
— На людину, що зараз усередині?
Я кивнув.
— Якщо вона зайшла всередину, тобі, підозрюю, ще доволі довго чекати. Безумовно, ця людина була б задоволена, якби ти пішов зі мною. Я можу виявитися цікавішою за стіну, — старенька підняла руку та привернула увагу якогось хлопчини. Він потрюхикав до нас і очікувально поглянув на неї, швидко кинувши погляд на моє волосся.
Вона показала хлопцеві кілька жестів, але я зрозумів лише «тихо».
— Скажи тим, хто всередині, що я поведу цю людину на прогулянку, щоб йому не доводилося стояти самому на вітрі. Невдовзі поверну його.
Вона потицяла у мій футляр для лютні, а тоді зробила те саме з моєю дорожньою торбою й мечем у мене на поясі.
— Віддай їх хлопцеві, і він занесе їх усередину за тебе.
Не чекаючи моєї відповіді, старенька почала стягувати з мого плеча дорожню торбу. Я ж гадки не мав, як красиво виплутатися з ситуації, не видавшись жахливо неввічливим. Усі культури різні, але одне лишається завжди: найпевніший спосіб образити когось — відмовитися від гостинності того, хто вас приймає.
Хлопчина помчав геть із моїми речами, а старенька взяла мене попід руку й повела геть. Я не без вдячності здався на її милість, і ми тихо пішли до глибокої долини, яка раптом відкрилася перед нами. Вона була зелена, зі струмком на дні, укрита від ненастанного вітру.
— Що ти сказав би про таке? — запитала старенька, показуючи на заховану долину.
— Вельми схоже на Адемре.
Вона лагідно погладила мене по руці.
— Ти володієш даром казати, не кажучи. Це рідкість для такого, як ти.
Вона почала спускатися в долину, тримаючи одну долоню на моєму передпліччі, щоб не впасти, та обережно ступаючи вузькою кам’янистою стежкою, що звивалася попід стіною долини. Я помітив не надто далеко від нас хлопчину з отарою овець. Він помахав нам рукою, та не озвався.
Ми дісталися дна долини. Там по камінню тік струмок із бурунами. Подекуди вода була прозора, і там я бачив брижі від риб, які в ній ворушилися.
— Чи назвав би ти прекрасним це? — запитала старенька, коли ми трохи на це подивилися.
— Так.
— Чому?
«Невпевненість».
— Можливо, через рух.
— Камінь узагалі не рухався, а ти і його назвав прекрасним. — «Запитання».
— Рухатися — це не в природі каменю. Можливо, краса — це рухатися відповідно до своєї природи.
Вона кивнула, неначе моя відповідь її задовольнила. Ми продовжили спостерігати за водою.
— Чи чув ти про латанту? — запитала старенька.
— Ні. — «Жаль». — Але, можливо, я просто не знаю цього слова.
Вона повернулася, і ми пішли дном долини, доки не дісталися ширшого місця, що здавалося ретельно доглянутим, наче сад. Посередині там росло високе дерево — таке, яких я досі не бачив.
Ми зупинилися на краю галявини.
— Це меч-дерево, — промовила старенька і зробила жест, якого я не впізнав, провівши тильним боком долоні по щоці. — Латанта. Чи сказав би ти, що вона прекрасна?
Я трохи подивився. «Цікавість».
— Був би радий побачити її з меншої відстані.
— Це не дозволено. — «Наголос».
Я кивнув і подивився на дерево з тієї ж відстані так уважно, як тільки міг. Воно мало високі вигнуті гілки, як у дуба, але листя в нього було широке, пласке й описувало дивні кола, коли ним ворушив вітер.
— Так, — відповів я після тривалої паузи.
— Чому ти так довго не міг вирішити?
— Думав над причиною її краси, — визнав я.
— І що?
— Можна сказати, що вона як рухається, так і не рухається відповідно до своєї природи і це надає їй краси. Але я не думаю, що причина в цьому.
— А в чому тоді?
Я добре постежив за деревом.
— Не знаю. Що ти вважаєш причиною?
— Вона просто є, — відповіла старенька. — Цього достатньо.