Я кивнув, відчувши себе трохи дурнувато через складні відповіді, які давав раніше.
— Чи знаєш ти про кетан? — несподівано запитала старенька.
Тепер я трохи розумів, якими важливими такі речі були для адемів. Тому й не був упевнений, що слід дати відверту відповідь. Однак і брехати теж не хотілося.
— Можливо. — «Вибачення».
Вона кивнула.
— Ти сторожкий.
— Так. Ти Шегін?
Шегін кивнула.
— Коли ти запідозрив, що я та, хто я є?
— Коли ти спитала мене про кетан, — відповів я. — Коли ти запідозрила, що я знаю більше, ніж має знати варвар?
— Коли побачила, як ти переставляєш ноги.
Знову тиша.
— Шегін, чому ти не носиш червоного, як інші найманці?
Вона зробила двійко незнайомих мені жестів.
— Твій учитель казав тобі, чому вони носять червоне?
— Я не додумався запитати, — сказав я: не хотів натякати, буцімто Темпі нехтував моєю підготовкою.
— Тоді я питаю тебе.
Я замислився на мить.
— Щоб їхні вороги не бачили, як із них тече кров?
«Схвалення».
— Тоді чому я в білому?
Від єдиної відповіді, яка спала мені на гадку, по шкірі пішов мороз.
— Тому що в тебе кров не тече.
Вона ледь кивнула.
— А ще — тому що, якщо ворог проллє мою кров, то має дістати справедливу винагороду, побачивши її.
Я тихо стривожився, щосили наслідуючи зібраність порядного адема. Після доречно ввічливої паузи спитав:
— Що буде з Темпі?
— Це ми ще побачимо, — вона показала жест, близький до роздратування, а тоді спитала: — А за себе ти не тривожишся?
— Я більше тривожуся за Темпі.
Меч-дерево окреслювало на вітрі візерунки. Це майже заворожувало.
— Як далеко ти зайшов у навчанні? — запитала Шегін.
— Я вивчав кетан упродовж місяця.
Вона повернулася до мене й підняла руки.
— Ти готовий?
Я мимоволі подумав, що вона нижча за мене на шість дюймів, а за віком годиться мені в бабусі. Жовтий капелюх набакир також не надавав їй страшенно жаского вигляду.
— Можливо, — сказав я й також підняв руки.
Шегін поволі пішла до мене, роблячи «руки-ножі». Я парирував «ловлею дощу». Тоді зробив «лазіння по залізу» та «швидко всередину», але не зміг її торкнутися. Вона трохи пожвавилася, зробила «поворотний подих» і «удар уперед» одночасно. Я зупинив одне «віяловою водою», та від другого врятуватися не зміг. Вона торкнулася мене нижче ребер, а тоді торкнулася моєї скроні, м’яко, наче притиснула палець до чиїхось губ.
Ніщо з того, що я пробував, не впливало на неї. Я зробив «кинуту блискавку», але Шегін просто відступила вбік — навіть парирувати не стала. Один чи два рази я відчув легкий дотик тканини до своїх рук, підійшовши досить близько, щоб торкнутись її білої сорочки, та на цьому все. Це було все одно що намагатися вдарити по підвішеному шпагату.
Я зціпив зуби і зробив «молотіння пшениці», «витискання сидру» й «матір біля струмка», плавно переходячи від одного до іншого серед шквалу ударів.
Я ще ніколи не бачив, щоб хтось рухався так, як вона. Річ була не в її швидкості, хоч вона й була швидка, та суть полягала не в цьому. Шегін рухалася бездоганно, ніколи не ступала два кроки там, де вистачить одного. Ніколи не пересувалася на чотири дюйми, якщо потрібно було всього на три. Вона рухалася наче персонаж легенди, плавніше та граційніше, ніж Фелуріян у танці.
Сподіваючись заскочити її зненацька й показати себе, я рухався так швидко, як тільки наважувався. Робив «діву в танці», «ловлю горобців», «п’ятнадцять вовків»…
Шегін ступила один бездоганний крок.
— Чому ти ридаєш? — запитала, зробивши «падіння чаплі». — Тобі соромно? Ти охоплений страхом?
Я закліпав, щоб в очах прояснилося. Мій голос став різким від натуги й почуттів.
— Ти прекрасна, Шегін. Адже в тобі поєднані камінь стіни, вода струмка й рух дерева.
Шегін кліпнула, і я, поки вона дивувалася, несподівано для самого себе міцно взявся за її плече й руку. Зробив «грім угору», та кинути Шегін не зміг: вона стояла на місці, непохитна мов камінь.
Вона майже недбало звільнилася за допомогою «проривного лева» і зробила «молотіння пшениці». Я злетів на шість футів угору й ударився об землю.
Підвівся я швидко, не зазнавши жодної шкоди. Це був легкий кидок на м’який ґрунт, а Темпі навчив мене падати так, щоб не зазнавати ушкоджень. Але зробити наступний рух я не встиг: Шегін зупинила мене одним жестом.
— Темпі і навчав тебе, й не навчав, — сказала вона з непроникним обличчям. Я знову примусив себе відвести погляд від її обличчя. Як же важко порвати з цією звичкою, коли прожив із нею ціле життя! — Це одночасно погано й добре. За мною, — вона повернулася й наблизилася до дерева.