Воно було більше, ніж я думав. Менші його гілки рухалися, гнані вітром, несамовито описуючи криві.
Шегін підняла впалий листок і віддала його мені. Він був широкий і плаский, завбільшки з невеличку тарілку й на диво важкий. Мені защипало руку, і я побачив, як по моєму великому пальцю стікає тонка цівка крові.
Я оглянув край листка й побачив, що він жорсткий, а його кінчик гострий, наче травинка. Справді меч-дерево. Я підвів погляд на листя, що кружляло. Всякого, хто став би поряд із деревом під час сильного вітру, порізало б на кавалки.
Шегін сказала:
— Що ти робив би, якби мусив напасти на це дерево? Вдарив би по кореню? Ні. Він надто міцний. Ударив би по листу? Ні. Він надто швидкий. То куди ж?
— По гілці.
— По гілці. — «Згода». Вона повернулася до мене. — Цього Темпі тебе й не навчав. Було б неправильно, якби він навчав тебе цього. Тим не менше, через це ти постраждав.
— Не розумію.
Вона жестом наказала мені розпочати кетан. Я машинально взявся за «ловлю горобців».
— Стій. — Я застиг у позиції. — Якщо я на тебе нападу, то як? Тут, біля коріння? — вона штурхнула мене в ногу й побачила, що та непохитна. — Тут, біля листя? — штовхнула мою підняту руку і з легкістю її посунула, та нічого більше не досягла. — Тут. Гілка, — несильно штовхнула мене в одне плече і з легкістю посунула. — І тут, — додала тиску на моє стегно й розвернула мене. — Бачиш? Або ти знаходиш місце для прикладання сили, або її буде змарновано. Марнування сили не від летані.
— Так, Шегін.
Вона підняла руки і стала в позицію, в якій я вже її бачив, посередині «падіння чаплі».
— Зроби «грім угору». Де мій корінь?
Я показав на її надійно поставлені ноги.
— Де листя?
Я показав на її руки.
— Ні. Листя звідси до цього місця, — вона показала на все своє передпліччя і продемонструвала, як може вільно бити руками, ліктями чи плечима. — Де гілка?
Я добре замислився, а тоді потицяв її в коліно.
Хоча вона нічим його не виказувала, я відчув її подив.
— А ще?
Я потицяв їй під пахву з протилежного боку, а тоді — у плече.
— Покажи мені.
Я наблизився до неї, поставив одну ногу поряд із її коліном і зробив «грім угору» так, що вона повалилася на бік. Мене здивувало те, як мало сили для цього знадобилося.
Однак Шегін не злетіла в повітря й не повалилася на землю, а схопила мене за передпліччя. Я відчув, як трусонуло мою руку, й ледве втримався на ногах, коли мене відтягнуло на крок убік. Шегін не піддалася кидку, а скористалася своїм хватом як важелем, щоб її ноги опустилися під нею. Вона ступила один бездоганний крок і повернула собі рівновагу.
Одну довгу задумливу мить Шегін дивилася мені просто в очі, а тоді повернулася й пішла, жестом наказавши мені йти слідом.
Розділ сто одинадцятий. Брехун і злодій
Ми із Шегін повернулися до комплексу кам’яних будівель і побачили, що надворі стоїть Темпі, нервово переминаючись із ноги на ногу. Це підтвердило мою підозру. Він не послав Шегін мене випробувати. Вона знайшла мене сама.
Коли ми підійшли досить близько, Темпі простягнув меч, тримаючи його правою рукою й повернувши вістрям униз. Його ліва рука зробила жест «вишукана повага».
— Шегін, — заговорив Темпі, — я…
Шегін жестом наказала йому йти слідом і ввійшла до невисокої кам’яної будівлі. Іншим жестом звернулася до маленького хлопчика.
— Приведи Карсерет.
Хлопчина побіг.
«Цікавість», — показав я Темпі.
Він і не глянув на мене. «Цілковита серйозність. Увага». Мене не заспокоїло те, що ті самі жести він робив дорогою до Кроссона, коли думав, що ми наближаємося до засідки. Руки в нього, як я помітив, злегка трусилися.
Шегін підвела нас до відкритого входу, де до нас приєдналася жінка в червоному одязі найманця. Я впізнав тонкі шрами в неї на брові й щелепі. Це була Карсерет, найманка, яку ми зустріли дорогою до Северена, та сама, що мене штовхнула.
Шегін жестом покликала обох найманців усередину, та переді мною піднесла руку.
— Зачекай тут. Те, що зробив Темпі, недобре. Я послухаю. Тоді вирішу, що з тобою робити.
Я кивнув, і вона зачинила за собою двері.
***
Я прочекав годину, а тоді — дві. Я напружував вуха, та не чув із-за дверей нічого. Коридором пройшло кілька людей: двоє в червоному одязі найманців і ще одна людина у простому сірому домотканому вбранні. Кожен поглядав на моє волосся, хоча ніхто з них не витріщався.