— На мою думку, — врешті сказала Шегін, — можливо, що Темпі не припустився помилки.
Це начебто було далеко від завзятої підтримки, але з того, як у Карсерет раптом заціпеніла спина, а Темпі поволі видихнув із полегшенням, я здогадався, що це — ті новини, на які ми сподівалися.
— Я віддам його Вашет, — оголосила Шегін.
Темпі застиг. Карсерет зробила жест «схвалення», широкий, як усмішка божевільного.
Голос Темпі став напруженим.
— Ти віддаси його Молоту? — у нього замиготіла рука. «Повага. Заперечення. Повага».
Шегін зіп’ялася на ноги й подала сигнал про завершення дискусії.
— Хто кращий за неї? Молот покаже, чи варто кувати це залізо.
Із цими словами вона відвела Темпі вбік і швидко звернулася до нього. Її руки злегка погладили його по передпліччях. Але її голос був надто тихий навіть для моїх вух, чудово призвичаєних до підслуховування.
Я ґречно стояв біля свого стільця. Темпі, здавалося, геть покинув бойовий запал, а його жести звелися до «згода» й «повага» в розміреному ритмі.
Карсерет також стояла окремо від них і дивилася на мене. Лице в неї було зібране, але очі були сердиті. Вона зробила кілька невеличких жестів збоку від себе, непомітно для інших двох адемів. Я зрозумів лиш один, «огида», та про загальне значення інших міг здогадатися.
У відповідь я зробив жест не з адемічної мови. Завдяки тому, як Карсерет примружила очі, я запідозрив, що їй вдалося непогано мене зрозуміти.
Тричі пролунав високий дзвін. За мить Темпі поцілував Шегін руки, верхівку чола й вуста. Тоді повернувся й жестом наказав мені йти за ним.
Разом ми пройшли до великої зали з низькою стелею, наповненою людьми й запахом їжі. Це була їдальня, заставлена довгими столами й темними дерев’яними лавами, гладенькими від старості.
Я пішов за Темпі, набираючи їжі на широку дерев’яну тарілку. І лише тоді до мене дійшло, як жахливо я зголоднів.
Усупереч моїм очікуванням, ця їдальня нітрохи не була схожа на Їдальню в Університеті. По-перше, тут було тихіше, а харчі були набагато кращі. Знайшлося свіже молоко й нежирне, ніжне м’ясо — як я підозрював, козлятина. Був твердий гострий сир, м’який вершковий сир і два види хліба, ще теплого після печі. Було досхочу яблук і полуниць. На всіх столах стояли відкриті сільнички, і всі могли брати з них стільки, скільки заманеться.
Перебувати в приміщенні, де розмовляло багато адемів, було дивно. Говорили вони так тихо, що я не розбирав жодного слова, проте бачив, як миготіли їхні руки. Я розумів усього один жест із десяти, але незвично було бачити всі ті емоції, що миготіли довкола: «Веселість». «Гнів». «Зніяковіння». «Заперечення». «Огида». Я замислився, як багато з них викликані мною, варваром серед них.
Там було більше жінок, аніж я очікував, і більше малих дітей. Знайшлося кілька звичних найманців у криваво-червоному, але більше людей ходило у простому сірому одязі, який я бачив на прогулянці із Шегін. Також я побачив білу сорочку і здивувався, розгледівши, що то сама Шегін їсть пліч-о-пліч із рештою нас.
Ніхто з них не витріщався на мене, та на мене таки дивилися. Багато уваги приділяли моєму волоссю — воно й зрозуміло. У приміщенні було п’ятдесят пісочних голів, кілька темніших і кілька світліших чи сивих від старості. Я виділявся, наче єдина запалена свічка.
Я спробував втягнути Темпі в розмову, але він геть цього не бажав і натомість зосередився на їжі. Він навантажив свою тарілку далеко не так сильно, як я, і їв лише невелику частку з того, що взяв.
Оскільки мене не гальмувала розмова, я закінчив швидко. Щойно моя тарілка спорожніла, Темпі припинив удавати, ніби їсть, і повів мене геть. Коли ми пішли з кімнати, я відчув, як мені у спину дивляться десятки очей.
Темпі провів мене вздовж кількох проходів, і врешті ми дійшли до дверей. Темпі відчинив їх, і за ними показалася маленька кімнатка з вікном і ліжком. Там були моя лютня й дорожня торба. Мого меча не було.
— Ти матимеш іншу вчительку, — нарешті заговорив Темпі. — Старайся щосили. Будь цивілізованим. Твоя вчителька багато вирішуватиме. — «Жаль». — Мене ти не бачитимеш.
Він був явно стурбований, але мені не спадало на думку жодних слів, які могли б його заспокоїти. Натомість я обійняв його, щоб утішити, і він, здається, це оцінив. Відтак Темпі повернувся й пішов, не сказавши більше ні слова.
Я роздягнувся й ліг на ліжко у себе в кімнаті. Здається, мені варто сказати, що я перекидався з боку на бік, нервуючись через те, що мало статися. Та насправді я просто виснажився і спав, наче щасливе немовля біля материних грудей.