Розділ сто дванадцятий. Молот
Я сидів у крихітному парку, де не було нічого, крім двох гладеньких кам’яних лав, кількох дерев і маленької стежинки, що бігла крізь високу траву. Пройти від одного його кінця до іншого можна було за хвилину. Поряд із двох боків стояли кручі, що прикривали парк від вітру. Варто зауважити, що прикривали не повністю. Скидалося на те, що в усьому Герті немає місця, цілковито захищеного від вітру.
Коли Вашет наблизилася, я найперше помітив, що меч у неї не на поясі. Натомість вона повісила його на плече, так, як я носив лютню. Вона йшла з найвишуканішою, найтвердішою впевненістю, яку я коли-небудь бачив, неначе знала, що їй годилося би гнути кирпу, але не хотіла завдавати собі клопоту.
Вона мала середню статуру, яку я вже звик бачити в адемів, а також бліду, схожу кольором на вершки, шкіру й сірі очі. Волосся в неї було трішечки світліше, ніж у Темпі, і зібране у хвіст. Коли Вашет підійшла ближче, я побачив, що ніс у неї колись був зламаний, і хоча він не був зігнутий, невеличкий злам на ньому видавався дивовижно недоречним на її обличчі, загалом витонченому.
Вашет усміхнулася мені широкою рожевою усмішкою, показуючи білі зуби.
— Отже, — заговорила вона бездоганною атурською, — тепер ти мій.
— Ти говориш атурською, — дурнувато бовкнув я.
— Більшість із нас говорить, — пояснила вона. Вона мала кілька зморщок довкола вуст і в кутиках очей, тож я припустив, що вона років на десять старша за мене. — Тяжко жити на світі без доброго володіння цією мовою. Тяжко вести справи.
Я надто пізно спохопився. «Офіційно. Повага».
— Ти Вашет — я правильно здогадався?
Її вуста знову розтягнулися в усмішці. Вашет повторила мій жест широким змахом руки, так утрирувано, що я мимоволі відчув себе об’єктом насмішки.
— Так. Я буду твоєю вчителькою.
— А що Шегін? Я так зрозумів, що вчителька тут вона.
Вашет поглянула на мене, вигнувши брову. Таке виразне обличчя в адема було дивовижею.
— У загальному розумінні це так. Але в більш практичному розумінні Шегін занадто важлива, щоб проводити час із таким, як ти.
Я показав жест «ввічливість» і сказав:
— Я був цілком задоволений Темпі.
— І якби нашою метою було твоє задоволення, це могло б мати значення, — відповіла вона. — Однак Темпі більше скидається на вітрильник, аніж на вчителя.
Тут я трохи наїжачився.
— Ти ж розумієш, він мій друг.
Вона примружила очі.
— Тоді ти, як його друг, можеш не помічати його хиб. Він вправний боєць, але не більше. Він ледве розмовляє вашою мовою, має небагато досвіду взаємодії з реальним світом і, якщо вже зовсім відверто, не бозна-який розумник.
— Прикро, — відказав я. «Жаль». — Я не хотів тебе образити.
— Не показуй мені смирення, якщо це не щиро, — промовила Вашет, не припиняючи оглядати мене примруженими очима. — Навіть тоді, коли ти робиш зі свого обличчя маску, твої очі — наче блискучі вікна.
— Перепрошую, — серйозно сказав я. «Вибачення». — Я сподівався справити гарне перше враження.
— Чому? — запитала вона.
— Хотів би, щоб ти добре про мене думала.
— А я хотіла б мати причину добре про тебе думати.
Я вирішив спробувати ще раз, сподіваючись перевести розмову на безпечнішу тему.
— Темпі назвав тебе Молотом. Чому?
— Це моє ім’я. Вашет. Молот. Глина. Прядильне Колесо, — вона вимовила своє ім’я трьома різними способами, щоразу в іншому ритмі. — Я те, що формує й гострить — або знищує.
— А чому глина?
— Це теж стосується мене, — відповіла Вашет. — Навчати може лише те, що гнеться.
Поки вона говорила, я відчув, як у мені зростає захват.
— Визнаю, — промовив я, — приємно буде розмовляти зі своєю вчителькою однією мовою. Є тисяча запитань, яких я не ставив, бо знав, що Темпі не зможе їх зрозуміти. А якби й зрозумів, я не зміг би осмислити його відповіді.
Вашет кивнула й сіла на одну з лав.
— Уміння спілкуватися — це також шлях учителя, — сказала вона. — А тепер піди знайди довгий цурпалок і принеси його мені. Тоді ми почнемо урок.
Я подався до дерев. Її прохання видавалося ритуальним, тож я не хотів вертатися з першою-ліпшою гілкою, знайденою на землі. Врешті я знайшов вербу й відламав гнучку галузку, що була довша за моє передпліччя й завтовшки з мій мізинець.
Я повернувся до лави, на якій сиділа Вашет. Коли я вручив їй вербову гілку, вона витягнула меч із-за плеча й заходилася обрізати невеличкі відростки гілочок, що залишилися.
— Ти сказала «навчати може лише те, що гнеться», — мовив я. — Тож я подумав, що це буде доречно.