— Для сьогоднішнього уроку підійде, — запевнила вона, остаточно прибравши кору. Не зосталося нічого, крім тонкого білого прута. Вашет обтерла меч об сорочку, вклала його в піхви й зіп’ялася на ноги.
Тримаючи в одній руці вербову гілку, Вашет замахала нею вперед-назад. Пролітаючи в повітрі, гілка видавала негучне «жух-жух».
Тепер, коли Вашет була ближча до мене, я помітив: хоча вона носила звичний червоний одяг найманця, на ній вбрання, на відміну від Темпі й багатьох інших, не було міцно закріплене шкіряними ремінцями. Натомість її сорочка та штани були щільно прив’язані до рук, ніг і грудей смугами криваво-червоного шовку.
Вона перехопила мій погляд і серйозно сказала:
— Зараз я тебе вдарю. Стій нерухомо.
Вашет почала неквапом обходити мене по колу, не припиняючи розмахувати вербовим прутом. «Жух-жух». Вона зайшла за мене, і не бачити її було ще гірше. «Жух-жух». Вона замахала прутом швидше, і звук змінився. «В-і-і-іп. Ві-і-і-іп». Я й не смикнувся.
Вона знов описала коло, зайшла мені за спину, а тоді двічі мене вдарила. Кожну руку трохи нижче плеча по одному разу. «Ві-і-і-іп. Ві-і-і-іп». Попервах видавалося, ніби вона просто мене тицьнула, а тоді в моїх руках розцвів полум’яний біль.
Відтак, перш ніж я встиг відреагувати, вона так сильно вдарила мене по спині, що я відчув відгомін удару аж у зубах. Прут не зламався лише тому, що був із гнучкої зеленої верби.
Я не скрикнув, але лише тому, що вона заскочила мене між подихами. Однак я охнув і так швидко втягнув у себе повітря, що захлинувся й закашлявся. Моя спина заболіла так люто, ніби її підпалили.
Вашет знов опинилася переді мною й кинула на мене такий самий серйозний погляд.
— Ось твій урок, — мовила вона буденним тоном. — Я невисокої думки про тебе. Ти варвар. Ти не розумний. Тобі тут не раді. Тобі тут не місце. Ти крадій наших таємниць. Твоя присутність — це сором і ускладнення, непотрібне цій школі.
Вашет придивилася до кінця вербового прута, а тоді знову поглянула на мене.
— Ми зустрінемося тут знову за годину після обіду. Ти візьмеш інший дрючок, а я спробую ще раз провести з тобою цей урок, — вона багатозначно поглянула на мене. — Якщо дрючок, який ти принесеш, не задовольнить мене, я оберу його сама.
Те саме зробимо після вечері. А тоді повторимо наступного дня. Це — єдиний урок, який я можу тобі влаштувати. Вивчивши його, ти покинеш Герт і більше не вертатимешся, — вона поглянула на мене. Її лице було холодне. — Зрозумів?
— Що… — вона швидко викинула руку вперед, і кінчик прута вдарив мене по щоці. Цього разу в мене було повітря в легенях, і я видав високий здивований зойк.
Вашет поглянула на мене. Ніколи не думав, що така проста річ, як зоровий контакт, може так лякати. Однак її блідо-сірі очі були жорсткі, як лід.
— Скажи мені: «Так, Вашет. Зрозумів».
Я гнівно зиркнув на неї.
— Так, Вашет. Зрозумів.
Говорячи, я відчув, що правий бік моєї верхньої губи сильно опух і став неповоротким.
Вашет придивилася до мого обличчя, неначе намагаючись ухвалити якесь рішення, а тоді знизала плечима й відкинула дрючок.
Лише тоді я ризикнув заговорити знову.
— Що сталося б із Темпі, якби я пішов?
— Коли ти підеш, — уточнила вона з наголосом на першому слові. — Ті нечисленні люди, що сумніваються в цьому, знатимуть, що він не мав тебе навчати. І тим паче не мав приводити тебе сюди.
— А що станеться… — я зупинився й виправився. — Що сталося б із ним у цьому випадку?
Вона знизала плечима й відвернулася.
— Це вирішувати не мені, — сказала й пішла геть.
Я торкнувся щоки й губи, а тоді поглянув на свою руку. Крові не було, проте я відчував, як на моїй шкірі утворюється червоний рубець, помітний усякому, як тавро.
***
Не знаючи, що ще робити, я повернувся до школи на обід. Пройшовши до їдальні, роззирнувся довкола, та не побачив Темпі серед криваво-червоних найманців. Це радувало. Хай яким приємним мені було б привітне товариство, думка про те, що він дізнається, як кепсько все минуло, була нестерпна. Та мені навіть говорити йому було непотрібно. Слід на моєму обличчі красномовно повідомляв це всім присутнім у залі.
Просуваючись у черзі й накладаючи їжі на тарілку, я зберігав незворушне обличчя й не підводив очей. Відтак я обрав порожню частину столу, бо нікому не бажав нав’язувати своє товариство.
Більшу частину життя я провів сам. Але я рідко коли відчував це так гостро, як тоді. Я знав одну людину на чотириста миль довкола, і йому було наказано триматися від мене подалі. Я був незнайомий із місцевою культурою, ледве міг спілкуватися місцевою мовою, а печіння по всій спині й по всьому обличчю невпинно нагадувало про те, як мені тут не раді.