Зате їжа була добра. Смажена курка, хрусткі довгобоби, а також шматочок солодкого мелясового пудингу. Краще, ніж те, що я зазвичай міг дозволити собі в Університеті, і гарячіше, ніж їжа в маєтку мейра. Я був не надто голодний, але достатньо наголодувався в житті, щоб мені важко було відмовитися від легкого харчу.
На краю мого поля зору щось ледь помітно ворухнулося: хтось сів за стіл навпроти мене. Я відчув, як на душі стає веселіше. Принаймні одній людині стало сміливості відвідати варвара. Комусь стало доброти, щоб мене втішити, чи принаймні цікавості, щоб підійти поговорити.
Піднявши голову, я побачив худе пошрамоване лице Карсерет. Вона поставила свою широку дерев’яну тарілку навпроти моєї.
— Як тобі наше місто? — неголосно запитала вона, поклавши ліву руку на поверхню столу. Вона жестикулювала інакше, позаяк ми сиділи, та я все-таки розпізнав «цікавість» і «ввічливість». Усякому спостерігачеві здалося б, ніби ми ведемо приємну розмову. — Як тобі нова вчителька? Вона думає так само, як я. Що тобі тут не місце.
Я прожував іще одну порцію курки й механічно проковтнув, не підводячи погляду.
«Стурбованість».
— Я чула, як ти скрикнув, — тихо продовжила вона. Тепер вона говорила повільніше, неначе розмовляла з дитиною. Я не знав напевне, чи має це бути образою, а чи вона хоче бути певною, що я її зрозумію. — Наче малесенька пташечка.
Я випив трохи теплого козячого молока й витер рота. Коли я ворухнув рукою, моя сорочка ковзнула по рубцю на спині, і її запекло, наче від укусів сотні ос.
— Це був любовний крик? — запитала вона із жестом, якого я не впізнав. — Вашет обійняла тебе? На щоці в тебе слід від її язика?
Я взяв трохи пудингу. Він був не такий солодкий, як мені пам’яталося.
Карсерет надкусила пудинг і собі.
— Усі роблять ставки на те, коли ти підеш, — вела вона далі, продовжуючи говорити повільно й тихо, так, щоб чув лише я. — Я поставила два таланти на те, що ти не витримаєш другого дня. Якщо ти підеш уночі, як я й сподіваюся, я виграю срібло. Якщо я помилюсь і ти залишишся, я виграю трохи синців і твоїх криків. — «Благання». — Залишися.
Я підвів погляд на неї та сказав:
— Твоє мовлення схоже на собачий гавкіт. Без мети. Без змісту.
Я говорив досить тихо, щоб бути ввічливим. Але недостатньо тихо, щоб мій голос не дійшов до вух усіх, хто сидів поряд із нами. Я вмію говорити тихо так, щоб голос розносився. Ми, ру, винайшли сценічний шепіт.
Я побачив, як її лице зашарілося, через що бліді шрами в неї на щелепі та брові виділилися.
Я опустив погляд і продовжив їсти, перетворившись на втілення спокійної байдужості. Образити представника іншої культури непросто. Але я ретельно добирав слова, спираючись на те, що чув від Темпі. Гадаю, будь-яка її реакція лише підтвердила б мою думку.
Доїдав я обід повільно й методично, уявляючи, ніби відчуваю, як лють розходиться від неї хвилями жару. Принаймні цю маленьку битву я міг виграти. Ця перемога, звісно, була пуста. Але іноді варто задовольнятися тим, що доступно.
***
Коли Вашет повернулася до маленького парку, я вже сидів на одній із кам’яних лав і чекав на неї.
Вона стала переді мною й шумно зітхнула.
— Чудово. Тугодум, — мовила вона бездоганною атурською. — То йди по свій дрючок. Подивимося, чи зможу я цього разу донести свою думку чіткіше.
— Дрючок я вже знайшов, — сказав я.
Сягнув за лаву й дістав дерев’яний тренувальний меч, який позичив у школи.
Він був зі старого змащеного дерева, відшліфований незліченними руками, твердий і важкий, наче залізний прут. Якби Вашет ударила мене ним по плечах, як ударила вербовою лозиною, зламалася б не одна кістка. Якби вона вдарила мене по обличчю, він розтрощив би мені щелепу.
Я поклав його на лаву поряд із собою. Дерево не стукнуло об камінь. Воно було таке тверде, що мало не дзенькнуло, наче дзвін.
Відклавши тренувальний меч, я заходився стягувати сорочку через голову і втягнув повітря крізь зуби, коли вона проїхала по гарячому рубцю на спині.
— Сподіваєшся вплинути на мене, запропонувавши своє ніжне юне тіло? — запитала Вашет. — Ти гарненький, але не аж такий гарненький.
Я обережно поклав сорочку на лаву.
— Просто подумав, що найкраще було б дещо тобі показати.
Я повернувся так, щоб вона побачила мою спину.
— Тебе шмагали, — сказала вона. — Не можу сказати, що здивована. Я вже знала, що ти злодій.