— Це не за злодійство, — відповів я. — Це з Університету. Мені висунули звинувачення й присудили шмагання. Коли таке відбувається, багато студентів просто йдуть навчатися деінде. Я вирішив залишитися. Зрештою, то ж були всього три батоги.
Я зачекав, досі не дивлячись на неї. За мить вона клюнула на наживку.
— Тут більше шрамів, аніж може бути від трьох батогів.
— За якийсь час після того, — пояснив я, — мені знову висунули звинувачення. І присудили вже шість батогів. Я все одно залишився, — знову повернувся до неї. — Залишився, бо більше в жодному місці не міг навчитися того, чого бажав. Мене не можна було віднадити від цього простим шмаганням.
Я взяв із лави важкий дерев’яний меч.
— Мені здалося, що тобі варто це знати. Мене не можна відлякати загрозою болю. Я не покину Темпі після того, яку довіру до мене він виказав. Є дещо, чого я бажаю навчитись, і навчитися цього я можу лише тут.
Я вручив Вашет твердий темний шматок дерева.
— Якщо хочеш, щоб я пішов, зроби щось серйозніше за рубці.
Я відступив і безвільно опустив руки. Заплющив очі.
Розділ сто тринадцятий. Варварський язик
Хотів би сказати, що тримав очі заплющеними, та це було б неправдою. Я почув шурхіт землі під підошвами черевиків Вашет і мимоволі розплющив очі.
Це було не підглядання. Так я лише уподібнився б дитині. Я просто розплющив очі й поглянув на неї. Вона поглянула на мене у відповідь і зазирнула мені в очі на довший час, аніж у них дивився Темпі за один виток. Блідо-сірі очі на її витонченому обличчі здавалися суворими. Її зламаний ніс уже не здавався недоречним. Він був похмурою пересторогою для світу.
Між нами закружляв вітер, і на моїх оголених руках виступили сироти.
Вашет приречено зітхнула і знизала плечима, а тоді перевернула цурпалок так, щоб узятися за руків’я. Задумливо підняла його обома руками, оцінюючи його вагу. А тоді занесла до плеча й замахнулася.
Хоча ні.
— Гаразд! — роздратовано вимовила Вашет і підкинула руки вгору. — Мала кощава шмаркле. Гаразд! Лайно цибулеве. Надінь знову свою сорочку. Мені на тебе дивитися холодно.
Я поволі опустився на лаву і сказав:
— Дякувати Богові.
Заходився знову надягати сорочку, але це виявилося непросто: руки в мене трусилися. Не від холоду.
Вашет це побачила.
— Я знала! — переможно оголосила вона, тицьнувши на мене пальцем. — Ти стояв там, ніби перед повішенням. Я знала, що ти готовий дременути, як той кріль! — Вашет із досадою тупнула ногою. — Знала, що треба було на тебе замахнутися!
— Я радий, що не замахнулася, — озвався я.
Мені вдалося надягнути сорочку, а тоді до мене дійшло, що вона надягнута навиворіт. Я вирішив залишити її так, аби тільки не тягати знову по спині, яку щипає.
— Що мене виказало? — запитала Вашет.
— Нічого, — відповів я. — Це був майстерний виступ.
— Тоді звідки ти знав, що я не розтрощу тобі черепа?
— Я все обдумав, — пояснив я. — Якби Шегін справді хотіла мене віднадити, то могла би просто відправити мене збирати манатки. Якби вона бажала мені смерті, то могла б організувати й це.
Я витер спітнілі руки об штани.
— Це означало, що ти справді маєш бути моєю вчителькою. Тож притомних варіантів насправді було лише три, — я підняв один палець. — Це була ритуальна ініціація. — Другий палець. — Це було випробування моєї рішучості…
— Або ж я справді намагалася обернути тебе навтіки, — закінчила Вашет, сівши на лаві навпроти мене. — А якби я казала правду й побила тебе до крові?
Я знизав плечима.
— Принаймні я про це дізнався б. Але здавалося малоймовірним, що Шегін обере таку людину. Якби вона хотіла, щоб мене побили, то могла б дозволити зробити це Карсерет, — я схилив голову набік. — Мені просто цікаво: що то було? Ініціація чи випробування рішучості? Через це проходять усі?
Вона хитнула головою.
— Рішучість. Мені треба було впевнитися в тобі. Я не збиралася марнувати час на навчання боягуза чи того, хто боїться одного-двох невеличких ударів. А ще потрібно було знати, чи сумлінний ти.
Я кивнув.
— Це здавалося найімовірнішим. Я подумав, що врятую себе від кількох днів із рубцями й візьму бика за роги.
Вашет зміряла мене довгим поглядом. На її обличчі яскраво відбилася цікавість.
— Визнаю: ніколи не бачила, щоб учень сам зголошувався на жорстоке побиття, аби довести, що він вартий мого часу.
— Це була дрібниця, — безжурно відповів я. — Одного разу я зіскочив із даху.