Выбрать главу

— Як мої відповіді можуть свідчити про знання летані, якщо я не знаю насправді, що воно таке? — запитав я.

— Ти явно розумієш летані, — відповіла Вашет. — Воно глибоко вкорінилося в тобі. Надто глибоко, щоб ти це побачив. Іноді так само буває з любов’ю.

Вашет простягнула руку й потицяла мене в лоба.

— Що ж до цього «кружляння листка», то я чула про схожі практики в інших шляхах. Не знаю, чи є в атурській мові слово, яке це позначало б. Це наче кетан для розуму. Рух, який виконують думками, тренуючи їх.

Вона зневажливо махнула рукою.

— Так чи інакше, це не обман. Це — спосіб показати те, що ховається у глибоких водах твого розуму. Те, що ти знайшов його самотужки, вельми незвично.

Я кивнув їй.

— Схиляюся перед твоєю мудрістю, Вашет.

— Ти схиляєшся перед тим, що я безсумнівно маю рацію.

Вона плеснула в долоні.

— Отож я маю багато чого тебе навчити. Однак, позаяк ти досі ходиш із рубцями і здригаєшся, від кетану варто утриматися. Натомість покажи мені свою адемічну. Я хочу послухати, як ти раниш мою прекрасну мову своїм грубим варварським язиком.

***

За наступні кілька годин я чимало дізнався про адемічну ­мову. Приємно було мати змогу ставити детальні запитання й дістава­ти чіткі, конкретні відповіді. Після місяця танців і малювання на землі навчатись у Вашет було так легко, що це здавалося ­нечесним.

З іншого боку, Вашет дала зрозуміти, що моя жестова мова дуже груба — справжній сором. Я міг донести свою думку, але виходило в мене у найкращому разі по-дитячому. У найгіршому виходило щось схоже на балаканину знавіснілого безумця.

— Просто зараз ти говориш отак, — вона зіп’ялася на ноги, помахала обома руками над головою й показала на себе обома великими пальцями. — Хочу зробити добру бійку, — широко, дурнувато всміхнулася. — Мечем! — Вашет забила себе у груди обома кулаками, а тоді підскочила в повітря, наче збуджена дитина.

— Та ну… — знічено промовив я. — У мене не все так погано.

— Але близько, — серйозно відповіла Вашет, знову сівши на лаву. — Якби ти був моїм сином, я тебе з дому не випускала б. Від тебе як свого учня я терплю таке лише тому, що ти варвар. Темпі все одно що привів додому собаку, який уміє свистіти. Те, що ти фальшивиш, якось несуттєво.

Вона неначе зібралася звестися на ноги.

— Тим не менше, якщо ти радий розмовляти, наче дурник, просто скажи мені — і можна буде перейти до іншого…

Я запевнив її, що хочу навчатися.

— По-перше, ти забагато кажеш, а ще надто голосно розмовляєш, — почала вона. — Серце Адему — це спокій і тиша. Наша мова відображає це.

По-друге, будь набагато обережніший із жестами, — додала. — Із їхнім місцем і часом. Вони змінюють окремі слова й думки. Вони не завжди підкріплюють те, що говориться, — іноді вони безпосередньо суперечать сенсу, який лежить на поверхні.

Вашет хутко зробила один за одним сім чи вісім різних жестів. Усі вони означали «веселість», але всі вони трохи різнилися між собою.

— Також ти маєш навчитися розуміти тонкі відтінки значень. Як казав мій король-поет, різницю між стрункістю й тонкістю. Зараз у тебе всього одна усмішка, а за таких обставин людина хоч-не-хоч видається дурною.

Ми працювали кілька годин, і Вашет роз’яснила мені те, на що Темпі міг лише натякати. Атурська мова схожа на широкий мілкий ставок: у ній є багато слів, і всі вони дуже конкретні й точні. Адемічна схожа на глибокий колодязь. Слів менше, але кожне з них має чимало значень. Гарно побудоване речення атурською — це пряма лінія, що кудись указує. Гарно побудоване речення адемічною схоже на павутиння, де кожна нитка має власне значення, належить до чогось більшого, складнішого.

***

Я прийшов у їдальню на вечерю у значно кращому настрої, ніж раніше. Рубці досі щипало, зате пальці на руках підказували, що опухлість у мене на щоці суттєво зменшилась. Я досі сидів сам, але не тримав голову опущеною, як доти. Натомість я стежив за руками всіх довкола себе, намагаючись зауважувати тонкі відтінки, що відрізняли «захват» від «інтересу», «заперечення» від «відмови».

Після вечері Вашет принесла невеличкий горщик із маззю, якою щедро намазала мені спину й передпліччя, а тоді більш економно намазала лице. Спершу вона пощипувала, потім пек­ла, а тоді відчуття вщухли, перетворившись на невиразне, глухе тепло. Лише тоді, коли біль у спині давно вщух, до мене дійшло, яким напруженим було все моє тіло.

— Ось, — мовила Вашет і вкрутила пробку назад у пляшечку. — Як воно?

— Я міг би тебе поцілувати, — вдячно сказав я.

— Міг би, — погодилася вона. — Але в тебе опухла губа, та й ти, поза сумнівом, напартачив би. Краще покажи мені свій кетан.