Вона поглянула мені в очі.
— Можеш пригадати хоч один випадок, коли ти чув, щоби хтось із нас закричав? Підвищив голос? Чи бодай заговорив так голосно, щоб можна було підслухати?
Я ненадовго замислився, а тоді мотнув головою.
— Річ у тому, що для нас говоріння — річ особиста. Інтимна. Як і вираз обличчя. А це… — вона притиснула пальці до свого горла. — Тепло, яким може зігріти голос. Почуття, які він виражає. Це — річ дуже особиста.
— А ніщо не передає більше почуттів, аніж музика, — сказав я, коли до мене дійшло. Ця думка була надто чудною для мене, щоб я міг одразу її осмислити.
Вашет серйозно кивнула.
— Родичі можуть поспівати разом, якщо мають близькі стосунки. Мати може заспівати своїй дитині. Жінка може заспівати своєму чоловікові, — із цими словами на щоках Вашет з’явився легкий рум’янець. — Але лише тоді, як вони дуже сильно закохані й дуже далеко від інших.
— А ти? — показала вона на мене. — Музикант? Ти займаєшся цим перед повним приміщенням людей. Одночасно. І за що? За кілька грошів? За ціну однієї трапези? — зміряла мене серйозним поглядом. — І повторюєш це знов і знов. Вечір за вечором. Із ким завгодно.
Вашет сумовито захитала головою та злегка здригнулася, тимчасом як її ліва рука несвідомо стиснулася, роблячи різкі жести: «Жах, огида, докір». Діставши від неї два набори емоційних сигналів одночасно, я серйозно злякався.
Я постарався не уявляти, як стою голий на сцені в «Еоліяні», а тоді йду крізь юрбу й тулюся тілом до всіх присутніх. Молодих і старих. Гладких і худих. Багатих шляхтичів і простолюдинів без гроша в кишені. Думка про це протвережувала.
— Але ж тридцять восьма позиція в кетані — це «гра на лютні», — заперечив я. Я хапався за соломинки й розумів це.
— А дванадцята — «сплячий ведмідь», — Вашет знизала плечима. — Однак тут не знайти ні ведмедів, ні левів, ні лютень. Деякі назви відверті. А назви в кетані покликані приховувати істину, щоб про нього можна було говорити, не виказуючи його таємниць кому завгодно.
— Розумію, — врешті сказав я. — Але чимало з вас бували в широкому світі. Ти сама прекрасно і з великим теплом у голосі розмовляєш атурською. Ти не можеш не знати, що у співі як такому немає нічого поганого.
— Ти теж бував у широкому світі, — спокійно відказала вона. — І не можеш не знати, що немає нічого однозначно поганого у статевій близькості з трьома людьми поспіль на широкому каміні у велелюдному шинку, — Вашет багатозначно поглянула мені в очі.
— Гадаю, на камені було б доволі жорстко… — заговорив я.
Вона захихотіла.
— Чудово, припустімо, що там іще підстелили ковдру. Як ти назвав би таку людину?
Якби вона запитала мене про це на два витки раніше, коли я щойно вийшов із Фею, я, може, й не зрозумів би її. Якби я побув із Фелуріян хоч трохи довше, то цілком можливо, що статева близькість на каміні не здавалася б мені дивною. Та я вже давненько повернувся до світу смертних…
«Повія», — подумав я, не говорячи цього вголос. До того ж дешева й безсоромна. Я зрадів, що нікому не казав про бажання Темпі навчитися гри на лютні. Як же йому, напевно, було соромно за такий безневинний порив! Я уявив собі юного Темпі, який хотів займатися музикою, та ніколи нікому про це не казав, бо знав, що це непристойно. Це розбило мені серце.
Напевно, я чимало виказав обличчям, бо Вашет простягнула руку й лагідно взялася за мою долоню.
— Знаю, вашому брату важко це зрозуміти. Тим паче що вам і на думку ніколи не спадало, що можна мислити інакше. — «Обережність».
Мені важко було осмислити все, що з цього випливало.
— Як ви дістаєте новини? — запитав я. — Якщо від міста до міста не ходять мандрівні артисти, то як ви зберігаєте контакт із зовнішнім світом?
Тут Вашет злегка всміхнулася й показала рукою на овіяну вітром місцевість.
— Як гадаєш, це місце може надміру перейматися подіями у світі? — вона опустила руку. — Але все не так кепсько, як ти думаєш. Мандрівних торгівців тут приймають гостинніше, ніж у більшості інших місць. Мідників — тим паче. Та й самі ми чимало подорожуємо. Ті, хто вбираються в червоне, то приходять, то йдуть геть, і приносять із собою новини.
Вона заспокійливо поклала руку мені на плече.
— А ще в нас іноді бувають проїздом окремі співці чи музиканти. Але вони не виступають перед усім містом одразу. Вони відвідують одну родину. Та й тоді виступають, сидячи за ширмою, щоб їх ніхто не бачив. Музиканта-адема легко впізнати, бо вони, подорожуючи, носять на спині свої високі ширми, — вона злегка стиснула вуста. — Але навіть до них ставляться не зовсім прихильно. Це професія цінна, але не поважна.