Я кивнув.
— Аж не віриться, — сказала Фела. Рум’янець на її щоках зник. — Не можу не думати, що ви влаштували мені якийсь вигадливий розіграш.
— Якби ж то! — відповів Сіммон. — Ця штука страшенно небезпечна.
— Як він може пам’ятати про картини з оголеною натурою й не пам’ятати, що на людях не варто знімати сорочку? — запитала вона Сіма, не зводячи з мене погляду.
— Це просто здавалося не надто важливим, — пояснив я. — Я знімав із себе сорочку, коли мене шмагали. То було на людях. І це здається дивним приводом отримати на горіхи.
— Ти знаєш, що сталося б, якби ти спробував зарізати Емброуза? — поцікавився Сіммон.
Я замислився на мить. Це було все одно що намагатися згадати, що ви їли на сніданок місяць тому.
— Мабуть, мене судили б, — поволі проказав я, — а ще хтось замовляв би мені випивку.
Фела заглушила рукою смішок.
— А як щодо такого? — запитав Сіммон. — Що гірше: вкрасти пиріг чи вбити Емброуза?
Я на мить напружено замислився.
— Пиріг м’ясний чи фруктовий?
— Ого, — ледве видихнула Фела. — Це… — похитала головою. — В мене мало мурашки по шкірі не побігли.
Сіммон кивнув.
— Це страшний витвір алхімії. Варіант заспокійливого засобу, що називається «сливовий вузол». Його навіть ковтати не треба. Він усотується просто у шкіру.
Фела поглянула на Сіма.
— Звідки ти стільки про нього знаєш?
Той кволо всміхнувся.
— Мандраґ розповідає про нього на кожному занятті з алхімії, яке проводить. Я вже чув цю історію з десяток разів. Це його улюблений приклад зловживання алхімією. Років із п’ятдесят тому один алхімік в Атурі за допомогою нього зіпсував життя кільком чиновникам. Упіймали його лише тому, що одна графиня збісилася посеред весілля, вбила десяток людей і…
Сім зупинився й похитав головою.
— Коротше кажучи, було кепсько. Досить кепсько, щоб коханка того алхіміка здала його варті.
— Сподіваюся, він дістав по заслузі.
— І навіть більше, — похмуро відповів Сім. — Суть у тому, що цей засіб на всіх діє по-різному. Він не просто сповільнює гальма. Він посилює емоції. Звільняє приховані бажання й водночас надає дивну вибіркову пам’ять, дуже схожу на моральну амнезію.
— Я не почуваюся погано, — зауважив я. — Ба більше, почуваюся доволі добре. Але хвилююся через вступ.
Сім змахнув рукою.
— Бачиш? Він пам’ятає про вступ. Для нього це важливо. Зате інше просто… зникло.
— Це лікується? — нервово запитала Фела. — Хіба його не слід відвести до Медики?
Сіммон набув збентеженого вигляду.
— Не думаю. Можливо, там спробують якесь проносне, але не можна сказати, ніби зараз крізь нього проходить якийсь засіб. Алхімія працює не так. Він перебуває під впливом незв’язаних начал. Їх не можна змити так, як зазвичай позбуваються ртуті чи офалуму.
— Проносне — це якось невесело, — докинув я. — Якщо мій голос чогось вартий.
— А ще існує ймовірність, що там вирішать, ніби він зламався під дією стресу перед вступом, — сказав Фелі Сім. — Таке щосеместру трапляється з кількома студентами. Його запроторили б до Гавані, доки не впевнилися б…
Я вже звівся на ноги, стиснувши кулаки.
— Краще бути розрізаним на шматочки в пеклі, ніж дозволити їм запроторити себе до Гавані, — люто заявив я. — Навіть на годину. Навіть на хвилину.
Сім сполотнів і відступив на крок, піднявши руки долонями назовні, неначе хотів захиститись. Однак його голос був твердий і спокійний.
— Квоуте, кажу тобі тричі. Зупинися.
Я зупинився. Фела стежила за мною великими наляканими очима.
Сіммон твердо повів далі:
— Квоуте, кажу тобі тричі: сядь.
Я сів.
Фела, яка стояла позаду Сіммона, здивовано поглянула на нього.
— Дякую, — люб’язно промовив він і опустив руки. — Згоден. Медика — не найкраще місце для тебе. Це можна просто перечекати тут.
— Мені теж видається, що так краще, — відповів я.
— Навіть якби в Медиці все минуло спокійно, — додав Сіммон. — Я гадаю, що ти будеш схильний більше висловлювати свою думку, ніж зазвичай, — він легко, іронічно всміхнувся. — Таємниці — наріжний камінь цивілізації, а я знаю, що в тебе їх трохи більше, ніж переважно буває в людей.
— Здається, у мене немає таємниць, — відказав я.
Сім і Фела розреготалися одночасно.
— Боюся, ти щойно довів, що він має рацію, — зауважила Фела. — Я знаю, що в тебе їх принаймні кілька.
— Я теж, — додав Сім.
— Ти мій спробний камінь, — знизав я плечима. А тоді всміхнувся Фелі й витягнув гаманець.