Выбрать главу

— Саме тому рішення Шегін не з простих. Вона має врівноважити справедливість із благом своєї школи. І при цьому брати до уваги благо всього шляху меч-дерева. Вона не ухвалює рішень поспішно, а грає більш терпляче. Моя особиста думка така: вона сподівається, що проблема вирішиться сама собою.

— І як це вирішилося б саме собою? — запитав я.

— Ти міг би втекти, — просто сказала Вашет. — Багато хто думав, що так і буде. Якби я вирішила, що тебе не варто навчати, це теж звільнило б її від цієї проблеми. А ще ти міг би загинути під час навчання чи стати калікою.

Я витріщився на Вашет.

Вона знизала плечима.

— Нещасні випадки трапляються. Нечасто, але іноді. Якби твоєю вчителькою була Карсерет…

Я скривився.

— То як можна офіційно стати членом школи? Для цього є якесь випробування?

Вона похитала головою.

— По-перше, хтось має виступити за тебе, сказавши, що ти гідний приєднання до школи.

— Темпі? — запитав я.

— Хтось значущий, — уточнила вона.

— Тоді ти, — поволі вимовив я.

Вашет усміхнулася, постукала збоку по зламаному носі, а тоді показала на мене.

— Усього два здогади. Якщо ти коли-небудь дійдеш до такого рівня, що я вирішу, що ти мене не осоромиш, то я виступ­лю за тебе і ти зможеш пройти випробування.

Вона продовжила скручувати травинки. Її руки невпинно рухалися, повторюючи складну послідовність рухів. Я ще ніколи не бачив, щоб інші адеми знічев’я гралися з чимось таким, розмовляючи. Та й не могли, ясна річ. Щоб говорити, їм було потрібно зберігати одну руку вільною.

— Якщо ти складеш це випробування, то вже не будеш варваром. Темпі буде виправдано, і всі розійдуться по хатах щасливі. Ясна річ, окрім тих, хто щасливим не буде.

— А якщо я не складу випробування? — запитав я. — І що, як ти вирішиш, ніби я до нього не дотягую?

— Тоді все ускладнюється, — вона звелася на ноги. — Ходімо, Шегін попросилася поговорити з тобою сьогодні. Запізнитися було б неґречно.

***

Вашет повела мене назад до невеличкого скупчення низеньких кам’яних будівель. Побачивши їх уперше, я вирішив, що це і є містечко. Тепер же я знав, що з них складається школа. Це скупчення будівель було наче крихітний Університет — от тільки там не було чітко визначеного режиму, до якого я звик.

Офіційної ієрархії також не було. До тих, хто мав червоні шати, ставилися шанобливо, а Шегін явно була головною. Поза тим я розумів тамтешній харчовий ланцюжок нечітко. Темпі явно посідав доволі невисоке становище, і думали про нього не надто добре. Вашет стояла доволі високо, і її поважали.

Коли ми прийшли на зустріч, Шегін саме виконувала кетан. Я мовчки подивився, як вона рухається з тією швидкістю, з якою мед розтікається по столу. Що повільніше виконують кетан, то він складніший, але вона виконувала його бездоганно.

За пів години вона скінчила, а тоді відчинила вікно. Порив вітру заніс усередину солодкі пахощі літньої трави й шурхіт листя.

Шегін сіла. Дихала вона неважко, хоча її шкіра була вкрита шаром поту.

— Темпі розповів тобі про дев’яносто дев’ять оповідок? — запитала вона без передмов. — Про Ейте й виникнення адемів?

Я хитнув головою.

— Добре, — сказала Шегін. — Він не має права це робити, та й не міг би зробити це як годиться, — вона поглянула на Вашет. — Як просуваються справи з мовою?

— Швидко, як на такі справи, — відповіла та. «Однак…»

— Гаразд, — продовжила Шегін, перейшовши на точну атурську з легким акцентом. — Розповім це так, щоб мене менше перебивали й було менше можливостей для непорозумінь.

Я постарався зробити жест «шаноблива вдячність».

— Це оповідь про давні часи, — офіційним тоном заговорила Шегін. — Коли ще не було цієї школи. Коли ще не було шляху меч-дерева. Коли ще жоден адем не знав про летані. Це оповідь про те, звідки вони взялися.

У першій адемській школі навчали не роботи з мечем. Її, як не дивно, заснував чоловік, на ім’я Ейте, який прагнув майстерно оволодіти стрілою й луком.

Шегін зупинила оповідь і вдалася до короткого пояснення.

— Варто знати, що в ті дні луками послуговувалися дуже часто. Вправне володіння ним вельми цінувалося. Ми були пастухами, вельми гнані недругами, а лук був нашим найкращим знаряддям самозахисту.

Шегін відкинулася на спинку стільця і продовжила:

— Ейте не збирався засновувати школу. В ті часи шкіл не було. Він просто прагнув удосконалити свою майстерність. Зосередив на цьому всю силу волі й урешті навчився збивати яблуко з дерева за сто футів від себе. Далі він трудився, доки не навчився відстрілювати ґніт у запаленої свічки. Невдовзі для нього залишилася складною лиш одна ціль — підвішений клаптик шовку, що майорів на вітрі. Ейте трудився, доки не навчився передбачати напрямок вітру. Опанувавши ж це, він уже не міг схибити.