Оповідки про його дар ширились, і до нього приходили інші. Була серед них юнка, на ім’я Рете. Попервах Ейте сумнівався, що їй стане сили натягнути лук. Але невдовзі її почали вважати його найкращою ученицею.
Як я вже сказала, це було за багато років і багато миль від нас. У ті дні адемами не керувало летані, тож часи були суворі та криваві. У ті дні адеми часто вбивали одне одного з гордині, через сварки чи доводячи свою вправність.
Оскільки Ейте був найвидатнішим серед лучників, багато хто кидав йому виклик. Але тіло — дуже проста мішень для того, хто може влучити по шовку, що майорить на вітрі. Ейте забивав їх так легко, наче косив пшеницю. Він брав із собою на двобої лиш одну стрілу й заявляв: якщо цієї стріли не вистачить, то він заслуговує на поразку.
Ейте ставав старшим, і слава його ширилася. Він осів і започаткував першу з адемських шкіл. Минали роки, і він навчив багато адемів бути смертоносними, як ножі. Стало добре відомо: дай учневі Ейте три стріли та три монети — і троє найгірших твоїх ворогів перестануть тобі дошкуляти.
Тож школа багатіла, її слава й гордість зростали. І те саме було з Ейте.
Тоді до нього і прийшла Рете. Рете, його найкраща учениця. Рете, яка стояла найближче до його вуха та його серця.
Рете поговорила з Ейте, і в них виникла незгода. Тоді вони посварилися. А тоді так голосно накричали одне на одного, що їх чула вся школа, попри товсті кам’яні стіни.
А наприкінці Рете викликала Ейте на дуель. Ейте погодився, і стало відомо, що переможець надалі керуватиме школою.
Ейте першим обрав місце для себе, бо виклик кинули йому. Він вирішив стати в гаю молодих хитких деревець, які були для нього мінливим укриттям. За звичайних обставин він не переймався б такими заходами безпеки, та Рете була найчудовішою його ученицею і вміла читати вітер незгірше за нього. Він узяв із собою свій роговий лук. Узяв із собою одну-єдину гостру стрілу.
А тоді обрала собі місце Рете. Вона вийшла на вершину високого пагорба, і її силует чітко виділився на тлі чистого неба. При ній не було ні лука, ні стріли. А діставшись вершини пагорба, вона спокійно сіла на землю. Це, напевно, й було найдивніше, бо Ейте, як усі знали, часом не вбивав супротивника, а прострілював йому ногу.
Ейте побачив, як його учениця зробила це, і сповнився гніву. Взяв свою єдину стрілу й наклав на лук. Відтягнув до вуха тятиву. Тятиву, яку для нього виготовила Рете, сплівши з довгих міцних пасом власного волосся.
Шегін зазирнула мені в очі.
— Ейте вистрілив, сповнений гніву. Стріла влучила в Рете, наче блискавиця. Отут, — вона показала двома пальцями на внутрішній вигин своєї лівої груді.
Рете, не встаючи, зі стрілою в грудях, витягнула з-під сорочки довгу стрічку з білого шовку. Взяла білу пір’їну з оперення стріли, вмочила у свою кров і записала чотири віршовані рядки.
Відтак Рете підняла стрічку на одну довгу мить, чекаючи, поки вітер тягнув її то в один бік, то в інший. Тоді Рете відпустила її. Шовк закрутився в повітрі, здіймаючись і падаючи разом із вітром. Стрічка кружляла на вітрі, вилася поміж дерев і міцно притулилася до грудей Ейте.
На ній було написано:
Ейте біля серця мого.
Без суєти стрічка.
Без обов’язку вітер.
Без крові перемога.
Я почув негучний звук і, подивившись у той бік, побачив, як Вашет тихенько плаче. Вона опустила голову, і сльози стікали по її обличчю, падаючи їй на сорочку й лишаючи по собі темно-червоні плями.
Шегін продовжила.
— Лише прочитавши ці рядки, Ейте збагнув, якою глибокою мудрістю володіла його учениця. Він кинувся подбати про рани Рете, але наконечник стріли застряг надто близько до її серця, щоб його можна було витягнути.
Опісля Рете прожила всього три дні, і доглядав її вбитий горем Ейте. Він віддав їй владу над школою та слухав її слова, тимчасом як коло її серця лишався наконечник стріли.
У ті дні Рете надиктувала дев’яносто дев’ять оповідок, а Ейте їх записав. Із цих оповідей почалося наше розуміння летані. Вони — це корінь усього Адемре.
Наприкінці третього дня Рете додиктувала Ейте, який тепер уже вважав себе учнем своєї учениці, дев’яносто дев’яту оповідку. Коли Ейте закінчив писати, Рете сказала йому: «Є ще одна, остання оповідка, важливіша за всі інші, і вона стане відомою, коли я прокинуся».