Вашет продовжувала говорити своїм буденним тоном. Гадаю, вона хотіла, щоб він вселяв у мене впевненість, спокій. Але ефект вийшов протилежним. Мені тільки й думалося, що про те, як вона відтинає мені пальці — спокійно, наче ріже яблуко. По краях мого поля зору все яскраво спалахнуло, і від цього виразного образу в мене закрутило в животі. На мить мені здалося, що мене може знудити.
Запаморочення й нудота минулися. Отямившись, я збагнув, що Вашет уже припинила говорити й пильно дивиться на мене.
Я не встиг нічого сказати: вона зневажливо махнула рукою.
— Як я розумію, більше від тебе сьогодні нічого не добитися. Решту вечора присвяти собі. Приведи свої думки до ладу або відпрацюй кетан. Піди подивися на меч-дерево. Завтра продовжимо.
***
Якийсь час я тинявся без пуття, стараючись не думати про те, як мені відріжуть пальці. А тоді, подолавши один пагорб, буквально перечепився об оголену адемську парочку, що сховалася в гаю.
Коли я вилетів із-поміж дерев, ті двоє не кинулися до свого одягу, і я не намагався вибачитися своєю нікудишньою мовою та скаламученим розумом, а просто розвернувся й пішов, поки моє лице палало від сорому.
Я спробував попрацювати над кетаном, але не міг на ньому зосередитися. Пішов подивитися на меч-дерево, і на якийсь час вигляд дерева, що граційно ворушилося на вітрі, мене заспокоїв. А тоді мій розум полинув геть, і в мене перед очима знову з’явилася Вашет, що відтинала мені пальці.
Я почув три високі дзвони й пішов вечеряти. Стоячи в черзі наполовину одурілий від намагань не думати про те, як хтось калічить мені руки, я помітив, що адеми, які стояли поряд, витріщаються на мене. На обличчі дівчинки років десяти відображався відвертий подив, а чоловік у червоному одязі найманця глипав на мене так, ніби щойно побачив, як я витер зад шматочком хліба і з’їв його.
Лише тоді до мене дійшло, що я мугикаю. Не зовсім голосно, але досить голосно, щоб це почули люди поряд. Я точно робив це недовго, бо дійшов лише до кінця шостого рядка «Йди з міста, міднику».
Я спинився, а тоді опустив погляд, узяв їжу й витратив десять хвилин на намагання поїсти. З’їв кілька шматочків, але на цьому все. Врешті я махнув рукою й пішов до себе в кімнату.
Я лежав у ліжку й перебирав у голові можливі варіанти. Як далеко я міг би забігти? Чи зміг би загубитися поміж довколишніх сіл? Чи зміг би вкрасти коня? Чи бачив хоч одного коня, відколи був у Герті?
Я дістав лютню й трохи попрацював над акордами. Мої розумні пальці, всі п’ять, бігали вгору-вниз по довгому грифу лютні. Але правиці не терпілося пощипати струни, видобуваючи з них ноти. Це дратувало не менше, ніж намагання поцілувати когось лише однією губою, і невдовзі я здався.
Урешті я дістав свій шейд і закутався в нього. Він був теплий і втішний. Я якомога сильніше насунув на голову каптур і уявив темну ділянку Фею, в якій Фелуріян збирала його тіні.
Згадав Університет, Віла й Сіма. Арі, Деві, Фелу. В Університеті я ніколи не був популярним, а коло моїх друзів завжди видавалося не надто великим. Але насправді я просто забув, як воно — бути по-справжньому самотнім.
Тут я згадав свою родину. Згадав чандріян, Попела. Його плавну грацію. Меч, який він тримав у руках легко, наче зимову крижину. Подумав, що хотів би його вбити.
Згадав Денну й те, що сказало мені Ктей. Згадав її покровителя й те, що наговорив під час нашої сварки. Згадав, як вона послизнулася на дорозі, а я її впіймав, як торкнувся рукою легкого вигину в неї над стегном. Згадав обриси її вуст, звук її голосу, запах її волосся.
І врешті тихо ввійшов у двері сну.
Розділ сто п’ятнадцятий. Буря й камінь
Прокинувшись наступного ранку, я знав правду. Мій єдиний вихід із цієї ситуації — школа. Мені треба показати себе. Тобто потрібне все, чого може навчити Вашет, і якомога скоріше.
Тож наступного ранку я встав на світанні, коли світло ще було блідо-блакитним. І коли Вашет вийшла зі своєї маленької кам’яної хатинки, я вже чекав на неї. Не можна було сказати, ніби в мене палали очі або хвіст був трубою, бо мені перед цим постійно снилося щось тривожне, але я був готовий навчатися.
***
Тепер я усвідомлюю, що міг навіяти некоректне враження про Герт.
Ясна річ, він не був процвітаючою столицею. І його аж ніяк не можна було вважати великим містом. Де в чому він ледве дотягував до малого містечка.
Я кажу це не для того, щоб принизити. Більшу частину своєї юності я провів у мандрах із трупою, переїжджаючи з одного маленького містечка до іншого. Половина світу складається з крихітних громад, які зросли довкола звичайного базарчика на перехресті, гарного глиняного кар’єра чи повороту річки, де течія досить сильна, щоб обертати млинове колесо.