Іноді ці містечка заможні. Іноді в них родючий ґрунт і милосердна погода. Деякі гарно заробляють на торгівлі, що відбувається за їхнього посередництва. Багатство цих місць очевидне. Будинки там великі й у гарному стані. Люди — товариські й щедрі. Діти — пухкенькі й щасливі. Там продаються предмети розкоші: перець, кориця, шоколад. У місцевому шинку є кава, а також добрі вино й музика.
А ще бувають інакші містечка. Містечка, в яких ґрунт неродючий і стомлений. Містечка, в яких млин згорів або запаси глини було вичерпано багато років тому. У таких місцях будинки маленькі й кепсько полатані. Люди — худорляві й підозріливі, а багатство вимірюється практичними дрібницями. В’язанками хмизу. Наявністю другої свині. П’ятьма слоїками консервованої ожини.
На перший погляд видавалося, ніби Герт належить саме до таких містечок. Там були хіба що крихітні хатинки, битий камінь і поодинокі кози в загонах.
У більшості куточків Союзу, та й, якщо вже на те пішло, загалом по Чотирьох сторонах, родину, що мешкає в маленькій хатинці майже без меблів, уважали б за безталанну. Ледь не жебрацьку.
Та хоча більшість адемських осель, які я бачив, були відносно невеликі, вони відрізнялися від тих, які можна знайти в депресивному атурському містечку, збудованих із дерну й колод із багнюкою у шпаринах.
Адемські житлові будинки повністю складалися зі щільної кам’яної кладки — я досі не бачив, щоб камені в ній були так хитро припасовані один до одного. Жодної щілинки, яка пропускала б нескінченний вітер. Жодного дірявого даху. Жодної рипучої шкіряної петлі на дверях. Вікна там були не зі змащеної олією овчини й не були дірами, затуленими дерев’яними віконницями. До них були припасовані скляні шибки, не менш герметичні, ніж у маєтку банкіра.
За весь час, проведений у Герті, я жодного разу не бачив каміна. Не зрозумійте мене неправильно: мати камін однозначно краще, ніж замерзнути до смерті. Але примітивні каміни, які можна звести самотужки з уламків брукового каменю чи шлакової цегли, в більшості своїй пропускають холод, брудні й непродуктивні. Вони наповнюють хату сажею, а легені — димом.
Замість камінів у кожній адемській оселі стояла власна залізна грубка. З тих, які важать кількасот фунтів. Із тих, які виготовляють із товстого копрового заліза, завдяки чому їх можна розпалювати так, що вони сяятимуть від жару. З тих, які тримаються сотню років і коштують більше, ніж заробляє один фермер за цілий рік тяжкої праці над урожаєм. Деякі з цих грубок були маленькі, підхожі для обігріву й куховарства. Однак я бачив і чимало більших грубок, які також годилися для випікання. Один із таких скарбів ховався в низенькій кам’яній хатині з усього трьома кімнатами.
Килими на підлозі в адемів здебільшого були прості, але виготовлені з товстої м’якої вовни, добре пофарбованої. Долівка під цими килимами була з відшліфованого дерева, а не земляна. Жодних слабеньких лойових свічечок або лучин. Зате були свічки із бджолиного воску або лампи, в яких горіла чиста біла олія. А якось я впізнав у одному вікні на віддалі непохитне червоне світло симпатичної лампи.
Саме після останнього я збагнув істину. Це не розрізнена купка відчайдушних людей, які сяк-так животіють на голому гірському схилі. Вони не живуть на межі голоду, харчуючись капустяним супом і боячись зими. Ця громада спокійно, тихо процвітає.
Ба більше. Попри відсутність блискучих бенкетних зал і розкішних суконь, попри відсутність слуг і статуй, кожна з цих осель була подібна до крихітного особняка. Кожна з них жила в тихому, практичному багатстві.
***
— А що ти думав? — сказала Вашет, сміючись із мене. — Що кілька з нас здобуває собі червоні шати й тікає жити серед божевільних розкошів, поки наші рідні п’ють воду, в якій купаються, і мруть від цинги?
— Насправді я взагалі про це не думав, — відповів я, роззираючись довкола. Вашет починала показувати мені, як користуватися мечем. Ми витратили на це вже дві години, а вона хіба що пояснила різні способи тримати зброю. Наче то було немовля, а не шматок сталі.
Тепер, знаючи, чого шукати, я бачив десятки адемських будинків, хитро введених у ландшафт. Важкі дерев’яні двері втуляли у кручі. Інші ж помешкання скидалися на звичайнісінькі купи каменю. У деяких на дахах росла трава, і впізнати їх можна було лише за димарями, що з них стирчали. На одному з таких дахів паслася жирна коза, гойдаючи вим’ям і витягуючи шию, щоб зірвати чергову порцію трави.