— Поглянь на край довкола себе, — промовила Вашет, поволі крутячись по колу, щоб оглянути довколишній пейзаж. — Земля недостатньо родюча для оранки, надто посічена для коней. Літо надто вологе для пшениці й надто суворе для фруктів. У деяких горах є залізо, вугілля чи золото. Але не в цих. Узимку снігу намітає вище за твою голову. Навесні бурі такі, що збивають із ніг.
Вона знову поглянула на мене.
— Це наш край, тому що він більше нікому не потрібен, — знизала плечима. — Чи радше він став нашим із цієї причини.
Вашет поправила меч на плечі, а тоді задумливо поглянула на мене.
— Сядь і послухай, — строго мовила вона. — І я розповім тобі історію про давно минулий час.
Я сів на траву, і Вашет умостилася на камені неподалік.
— Колись давно, — почала вона, — адеми зірвалися зі свого законного місця. Нас щось погнало, а що — ми не пам’ятаємо. Хтось чи то вкрав у нас землю, чи то сплюндрував її, чи то змусив нас тікати у страху. Ми були змушені нескінченно мандрувати. Весь наш народ бідував, наче жебраки. Ми знаходили місце, оселялися й давали відпочити своїм стадам. А відтак ті, хто жив поблизу, нас виганяли.
У ті часи адеми були несамовиті. Якби ми не були несамовиті, на сьогодні нас уже й не зосталося б. Але нас було мало, тож нас завжди гнали далі. Урешті ми знайшли це вбоге й вітряне місце, непотрібне світові. Пустили коріння у глибокий камінь і зробили його своїм.
Погляд Вашет блукав довколишньою місцевістю.
— Але цей край міг дати нам небагато: пасовисько для наших стад, камінь і нескінченний вітер. Ми не могли знайти спосіб продати вітер, тож продавали світові свою несамовитість. Отак ми жили й поволі гострили самі себе, стаючи такими, якими є сьогодні. Вже не просто несамовитими, а небезпечними й гордими. Ненастанними, як вітер, і міцними, як камінь.
Я зачекав якусь мить, щоб упевнитися в тому, що вона закінчила, а тоді сказав:
— Мої люди також блукальці. Такий наш шлях. Ми живемо ніде й повсюди.
Вона з усмішкою знизала плечима.
— Май на увазі, що це історія. До того ж давня. Сприймай її як хочеш.
— Люблю історії, — зауважив я.
— Історія наче горіх, — сказала Вашет. — Дурепа ковтає її повністю й душиться. Дурепа викидає її, думаючи, що вона мало чого варта, — жінка всміхнулася. — Зате мудриця знаходить спосіб розколоти шкаралупу та з’їсти ядро всередині.
Я зіп’явся на ноги й пішов туди, де сиділа Вашет. Поцілував їй руки, чоло, вуста і промовив:
— Вашет. Я радий, що Шегін віддала мене тобі.
— Дурний ти хлопчисько, — вона опустила погляд, але я побачив, як її лице злегка зашарілося, поки вона говорила. — Ходімо. Нам треба йти. Не варто упускати можливість побачити, як Шегін б’ється.
***
Вашет відвела мене до ніяк не позначеної луки, на якій рясно росла трава, коротка через випас худоби. Поряд уже стояли й чекали кілька інших адемів. Дехто приніс із собою невеличкі табурети або прикотив колоди, які могли правити за лави. Вашет просто сіла на землю. Я долучився до неї.
Поволі зібралась юрба. Всього душ із тридцять, але я ще ніколи не бачив так багато адемів одночасно поза їдальнею. Вони збиралися по двоє чи по троє й переходили від розмови до розмови. Рідко траплялося так, щоб на певний час збиралася компанія з п’яти осіб.
Хоча зовсім поряд зі мною відбувався десяток розмов, я чув хіба що бурмотіння. Мовці стояли так близько, що мало не торкалися одне одного, а вітер у траві здіймав більше шуму, ніж їхні голоси.
Однак я, не підводячись із місця, вловлював тональність кожної розмови. Два місяці тому це збіговисько видавалося б мені моторошно стриманим. Збіговиськом майже німих людей, метушливих і беземоційних. Однак тепер я чітко розпізнавав учительку та ученицю за тим, яка відстань їх розділяла, за шанобливістю, яку виражали руки молодшої з них. Купка з трьох чоловіків у червоних сорочках складалася з друзів, які невимушено штурхали один одного й жартували. Отам чоловік і жінка сварилися. Вона сердилася. Він намагався щось пояснити.
Раптом я замислився, як міг раніше вважати цих людей неспокійними чи метушливими. Кожний їхній порух мав якесь призначення. Кожна зміна положення ніг свідчила про зміну настрою. Кожен жест говорив дуже багато.
Ми з Вашет сиділи близько одне до одного й розмовляли стишеними голосами, продовжуючи свій діалог атурською. Вона пояснювала, що кожна школа має активні рахунки в шалдійських лихварів. Завдяки цьому найманці, яких занесло кудись далеко, можуть відкладати ту частку своїх заробітків, яка належить школі, повсюди, де користуються шалдійською валютою, себто повсюди в цивілізованому світі. Відтак ці гроші передають на потрібний рахунок, щоби школа могла ними скористатися.