— Скільки грошей посилає своїй школі один найманець? — запитав я з цікавості.
— Вісімдесят відсотків, — сказала Вашет.
— Вісім відсотків? — перепитав я, піднявши всі пальці на руках, окрім двох, упевнений, що почув неправильно.
— Вісімдесят, — твердо повторила Вашет. — Це належна сума, хоча багато хто пишається тим, що дає більше. Те саме стосувалося б тебе, — зневажливо додала вона, — якби в тебе були хоч якісь мізерні шанси рано чи пізно вбратися в червоне.
Зауваживши мій подив, вона пояснила:
— Якщо подумати, то це не так уже й багато. Школа роками годує й одягає тебе. Надає нічліг. Дає меч, підготовку. Після таких вкладень найманець утримує школу. Школа утримує село. Село дає дітей, які сподіваються колись убратися в червоне, — вона описала коло одним пальцем. — Таким чином процвітає все Адемре.
Вашет серйозно поглянула на мене.
— Можливо, знаючи це, ти зможеш хоч трохи зрозуміти, що саме вкрав, — продовжила вона. — Не просто таємницю, а головну статтю експорту адемів. Ти вкрав ключ до виживання всього цього містечка.
Ця думка мене протверезила. Раптом гнів Карсерет став набагато зрозумілішим.
Я мигцем помітив у натовпі білу сорочку й неоковирно сплетену жовту шапку Шегін. Розрізнені розмови затихли, і всі почали збиратися великим нечітким колом.
Вочевидячки, того дня билася не лише Шегін. Першими билися двоє хлопців, на кілька років молодших за мене. Жоден із них не був у червоному. Вони насторожено кружляли довкола один одного, а тоді накинулись один на одного у вихорі ударів.
Я не встигав за цим устежити й бачив хіба десяток розрізнених незавершених спроб показати щось із кетану. Урешті це скінчилось: один хлопчина схопив другого за зап’ясток і плече, показавши «сплячого ведмедя». Лише побачивши, як хлопчина скручує супротивникові руку й валить його на землю, я впізнав хват, яким Темпі скористався під час бійки у кроссонській корчмі.
Хлопці розійшлись, і до них вийшли поговорити двоє найманців у червоних сорочках, напевно, їхні вчителі.
Вашет нахилила голову поближче до моєї.
— Що думаєш?
— Вони дуже швидкі, — сказав я.
Вона поглянула на мене.
— Але…
— Видаються доволі недбалими, — додав я, стараючись говорити тихо. — Не попервах, але після початку, — я показав на одного. — У нього ноги були надто близько. А другий постійно хилився вперед, тож мав негаразди з рівновагою. Так і попався у «сплячого ведмедя».
Вашет задоволено кивнула.
— Вони б’ються як цуцики. Малі, та ще й хлопці. Вони сповнені гніву й нетерплячки. Жінки мають із цим менше мороки. Почасти саме тому з нас виходять кращі бійці.
Почувши це від неї, я неабияк здивувався.
— Жінки — кращі бійці? — обережно перепитав я, не бажаючи їй суперечити.
— Загалом, — буденним тоном пояснила вона. — Звичайно, є винятки, але загалом жінки кращі.
— Але ж чоловіки сильніші, — зауважив я. — Вищі на зріст. Мають більший розмах рук.
Вашет повернулася до мене, злегка розвеселившись.
— То ти сильніший і вищий за мене?
Я всміхнувся.
— Звісно, ні. Але слід визнати: загалом чоловіки більші й сильніші.
Вашет стенула плечима.
— І це мало би значення, якби битися було все одно що колоти дрова чи носити сіно. Це все одно що сказати: що довший і важчий меч, то він кращий. Дурість. Може, в головорізів це й так. Але для того, хто прийняв червоні шати, найголовніше — знати, коли битися. Чоловіки сповнені гніву, тож мають із цим проблеми. В жінок цього менше.
Я роззявив рота, а тоді згадав Дедана і стулив рота.
На нас упала тінь. Підвівши погляд, я зобачив високого чоловіка в червоному, що стояв на ґречній відстані від нас. Він тримав руку напоготові біля ефеса меча. «Запрошення».
Вашет відповіла йому жестом: «Легкий жаль і відмова».
Я провів його поглядом.
— А тебе не почнуть сприймати гірше через те, що ти не б’єшся?
Вашет зневажливо пирхнула.
— Він не битися хотів, — пояснила вона. — Це було б лише соромом для нього й марнуванням часу для мене. Він просто хотів показати, що йому вистачає сміливості побитися зі мною, — вона зітхнула й багатозначно поглянула на мене. — Саме така дурість відвертає від летані.
Наступний поєдинок стався між двома найманцями в червоних сорочках. Різниця була очевидна. Все було набагато чистіше й чіткіше. Двоє хлопчаків були нервові, як горобці, що пурхають у поросі, зате наступні бої були елегантні, наче танці.