Сім похитав головою, дивлячись на мене.
— Ні, ні, ні. Я вже казав. Наразі побачити її голою буде найгіршою річчю на світі.
Тут Фела трохи примружилася.
— В чім річ? — запитав я. — Ти боїшся, що я повалю її на землю й накинуся на неї? — розсміявся.
Сім поглянув на мене.
— А хіба ні?
— Звісно, ні, — запевнив я.
Він перевів погляд на Фелу, а тоді знову на мене.
— А можеш сказати чому? — з цікавістю запитав Сім.
Я замислився.
— Просто… — замовк, а тоді похитав головою. — Це… Я просто не можу. Знаю, що не можу з’їсти камінь чи пройти крізь стіну. Отак воно і є.
Я зосередився на цьому на секунду й відчув, як запаморочилася голова. Приклав одну руку до очей і спробував зігнорувати несподіваний головокрут.
— Будь ласочка, скажіть мені, що я зараз маю рацію, — попросив я, раптом перелякавшись. — Камінь же не можна їсти, правильно?
— Правильно, — швидко запевнила Фела. — Не можна.
Я облишив намагання попорпатись у себе в голові в пошуках відповідей, і дивне запаморочення минуло.
Сім уважно стежив за мною.
— Якби ж то я знав, що означає це… — проказав він.
— Я непогано уявляю, — тихо, під носа вимовила Фела.
Я витягнув із гаманця вступний жетон зі слонової кістки.
— Я просто хотів помінятися, — мовив я. — Якщо, звісно, ти не хочеш дозволити мені побачити тебе голою, — підняв другою рукою гаманець і зазирнув Фелі в очі. — Сім каже, що це неправильно, але він поводиться з жінками як ідіот. Голова в мене, може, й не так міцно сидить на плечах, як хотілося б, але це я пам’ятаю чітко.
***
За чотири години мої гальма почали поступово вертатися до нормального стану, а ще за дві вони остаточно запрацювали. Сіммон провів увесь той день зі мною, терплячий, як священник, і пояснював: ні, не можна піти купити нам пляшку бранду. Ні, не можна йти кóпати собаку, що гавкає через дорогу. Ні, не можна йти до Імрі шукати Денну. Ні. Тричі ні.
До заходу сонця я повернувся до свого звичного напівморального стану. Сіммон ретельно опитав мене, перш ніж провести назад до моєї кімнати в Анкера, а там примусив мене заприсягтися материнським молоком, що я не покину кімнати до ранку. Я заприсягся.
Але в мене не все було гаразд. Емоції досі палали, вибухали від кожної дрібниці. Ще гірше було те, що пам’ять не просто повернулася до норми, а повернулася з потужним, нестримним завзяттям.
Коли я був із Сіммоном, було не так кепсько. Його присутність приємно відвертала увагу. Зате на самоті, у своїй кімнатці на горищі в Анкера, я залишився безпорадним перед своєю пам’яттю. Мій розум неначе прагнув розібрати й вивчити все гостре й болюче, що я коли-небудь бачив.
Здавалося б, найгірші мої спогади — про вбивство моєї трупи. Про те, як я повернувся до табору й побачив, як усе палає. Неприродні обриси тіл батьків у тьмяних сутінках. Запах обпаленої парусини, крові й підпаленого волосся. Спогади про тих, хто їх убив. Про чандріян. Про чоловіка, що говорив до мене, всміхаючись на весь рот. Про Попела.
Це були погані спогади, та я роками так часто витягав і перебирав їх, що в них практично не залишилося гострих граней. Я пам’ятав тональність і тембр голосу Галіакса так само чітко, як тональність і тембр голосу свого батька. Міг із легкістю пригадати лице Попела. Його ідеальні усміхнені зуби. Його біле кучеряве волосся. Його очі, чорні, наче краплинки чорнила. Його сповнений зимового холоду голос, що промовляв: «Чиїсь батьки співали дуже поганих пісень».
Здавалося б, ці спогади — найгірші. Але це не так.
Ні. Найгіршими були спогади про мої юні роки. Про повільну їзду та підскакування у фургоні, про те, як мій батько неміцно тримався за повіддя. Про його сильні руки на моїх плечах, поки він показував мені, як стояти на сцені, щоб моє тіло казало «гордість», «сум» чи «сором’язливість». Як його пальці пересували мої на струнах лютні.
Як мати розчісувала мені волосся. Як її руки обіймали мене. Як моя голова ідеально вмощувалася між її плечем і шиєю. Як я сидів, скрутившись у неї на колінах біля вогню вночі, сонний, щасливий і в безпеці.
Ці спогади були найгіршими. Безцінними й бездоганними. Гострими, наче купа битого скла в роті. Я лежав у ліжку, стиснувшись у тремтливий вузол, не в змозі ні спати, ні замислитися про інше, не в змозі завадити собі згадувати. Знов. І знов. І знов.
А тоді пролунав негучний стукіт у моє вікно. Звук був такий тихий, що я не помічав його, доки він не затих. А тоді я почув, як позаду мене відчиняється вікно.
— Квоуте! — тихо озвалась Арі.