Цього разу я не м’яко приземлився, а радше різко гепнувся на траву. Це не зовсім мене приголомшило, та це не мало значення, бо Селеан просто потягнулася й двічі торкнулася моєї голови. Показала, що за бажання з легкістю могла б вирубати мене.
Я перекотився й сів. У кількох місцях боліло, а ще я розтягнув гордість. Однак розтягнув не сильно. Тренування з Темпі й Вашет навчили мене цінувати майстерність, а в Селеан дійсно був чудовий кетан.
— Ще ніколи не бачив такої версії «проривного лева», — сказав я.
Селеан усміхнулася. Усмішка була зовсім невеличка, однак трохи показала її білі зуби. У байдужливому світі адемів це було схоже на сонечко, що вигулькнуло з-за хмари.
— Вона моя, — сказала дівчинка. «Крайня гордість». — Її вигадала я. Я недостатньо сильна, щоб застосовувати звичайного «проривного лева» проти своєї матері чи будь-якої людини твого розміру.
— А не покажеш її мені? — запитав я.
Селеан завагалася, а тоді кивнула та ступила вперед, простягнувши руку.
— Бери мене за зап’ясток.
Я взявся за нього — твердо, але не сильно.
Вона повторила його, наче фокус. Обидві її руки рухалися дуже швидко, а я в результаті залишився з болем у порожній долоні.
Я потягнувся знову. «Веселість».
— У мене повільні варварські очі. Не можеш повторити його ще раз, щоб я навчився?
Селеан відступила і знизала плечима. «Байдужість».
— Я що тобі, вчителька? Я мушу віддати щось своє варварові, який навіть ударити мене в бійці не може? — вона задерла підборіддя й поглянула на кружляння меч-дерева, однак грайливо перевела погляд назад, на мене.
Я захихотів і зіп’явся на ноги, знову піднявши руки.
Вона засміялася й повернулася личком до мене.
— Уперед!
Цього разу я був готовий і знав, на що здатна Селеан. Вона не була якоюсь там тендітною квіточкою. Вона була швидка, безстрашна й агресивна.
Тож я кинувся в наступ, користуючись довгими руками й ногами. Атакував «танцюючою дівою», та Селеан відскочила. Ні. Краще було би сказати, що вона ковзнула подалі від мене, нітрохи не втративши рівноваги. Її ніжки плавно долали високу траву.
Відтак Селеан раптом змінила напрям і заскочила мене між кроками, дещо розгубленим. Зробила вдаваний випад у бік мого паху, а тоді трохи вивела мене з рівноваги «поворотом жорен». Я захитався, проте з ніг не звалився.
Я спробував повернути собі рівновагу, однак Селеан іще раз торкнулася мене «поворотом жорен», а тоді ще. І ще. Вона щоразу штовхала мене лише на кілька дюймів, але завдяки цьому я безпорадно, незграбно відступав, аж доки їй не вдалося поставити ногу позаду моєї, зробити мені підніжку й повалити мене спиною на землю.
Я ще не встиг остаточно зіткнутися з землею, а Селеан уже взялася за мій зап’ясток. Невдовзі моя рука міцно застрягла у «плющі на дубі». Через це моє обличчя втиснулося в траву, і водночас я відчував неприємний тиск на зап’ясток і плече.
Я на мить замислився, чи не спробувати випручатись, але лише на мить. Я був дужчий за Селеан, але суть таких позицій, як «плющ на дубі» та «сплячий ведмідь», полягає в тиску на вразливі частини тіла. Щоб напасти на гілку, великої сили не треба.
— Здаюся, — сказав я. Адемічною це сказати легше: «Ве». Цей звук легко видати, коли ви засапані, стомлені чи вам болить. За останній час я незле до нього звик.
Селеан відпустила мене й відступила, дивлячись, як я сідаю.
— А ти насправді не дуже вправний, — зауважила вона з безжальною чесністю.
— Не звик бити маленьких дівчаток, — відповів я.
— Як ти міг до цього звикнути? — Селеан розсміялася. — Щоб до чогось звикнути, треба робити це знов і знов. А ти, гадаю, жодного разу не бив жінку.
Селеан простягнула руку. Я взяв її, сподіваючись, що вийшло люб’язно, і вона допомогла мені зіп’ятися на ноги.
— Узагалі-то, там, звідки я родом, битися з жінками вважається неправильним.
— Не розумію, — сказала вона. — Невже чоловікам не дозволяють битися там само, де й жінкам?
— Ну, здебільшого жінки в нас не б’ються, — пояснив я.
Селеан покрутила зап’ястком, то стискаючи, то розтискаючи долоню так, ніби в неї там був якийсь бруд і вона байдужливо намагалася його стерти. Це був жестовий аналог слова «спантеличення», по-своєму схожий на насуплене обличчя розгубленої людини.