— А як вони вдосконалюють кетан, якщо не тренуються? — запитала вона.
— Там, звідки я родом, жінки взагалі не мають кетану.
Її очі примружились, а тоді проясніли.
— Ти хочеш сказати, що вони мають таємний кетан, — промовила вона, вживши атурське слово «таємний». Хоча личко в неї було стримане, її тіло аж вібрувало від захвату. — Кетан, відомий лише їм, який чоловікам бачити зась.
Селеан показала на лаву, на якій сиділи наші вчителі й не зважали на нас.
— Вашет має таку штуку. Я багато разів просила її показати мені, та вона не хоче.
— Вашет знає ще якийсь кетан? — запитав я.
Селеан кивнула.
— Перш ніж прийти до нас, вона проходила вишкіл на шляху радості, — вона поглянула на Вашет із серйозним обличчям, неначе ладна самим зусиллям волі витягнути з іншої жінки ту таємницю. — Колись я піду туди й вивчу його. Я ходитиму всюди й вивчатиму всі кетани на світі. Вивчу приховані шляхи стрічки, ланцюга й рухливого ставка. Вивчу шляхи радості, пристрасті та стриманості. Знатиму їх усі.
Селеан говорила не так, ніби йшлося про дитячу примху, не так, ніби снила наяву про те, як з’їсть цілий торт. І водночас не хвалилася так, ніби розповідала про план, який виснувала самотужки й уважала дуже розумним.
Селеан говорила це зі спокійною напруженістю. Можна було подумати, ніби дівчинка просто пояснює, хто вона така. Не мені. Вона пояснювала самій собі.
Вона знову повернулася до мене.
— І до твого краю я теж поїду, — заявила вона. «Безумовно». — І вивчу варварський кетан, який приховують від вас ваші жінки.
— Ти будеш розчарована, — сказав я. — Я не обмовився. Я знаю слово «таємний». Я хотів сказати, що там, звідки я родом, багато жінок не б’ються.
Селеан, спантеличившись, знову крутнула зап’ястком, і я зрозумів, що треба висловлюватися чіткіше.
— Там, звідки я родом, більшість жінок проживає життя, жодного разу не взявшись за меч. Більшість виростає, не вміючи вдарити когось кулаком чи ребром долоні. Вони нічого не знають ні про який кетан. Вони не б’ються взагалі, — останнє слово я підкреслив жестом «сильне заперечення».
Так до Селеан, вочевидь, нарешті дійшло. Я почасти очікував, що вона набуде переляканого вигляду, та натомість вона просто отетеріло стояла на місці, не рухаючи руками, наче й не знала, що думати. Я неначе щойно пояснив їй, що там, звідки я родом, жінки не мають голів.
— Не б’ються? — із сумнівом вимовила вона. — Ані з чоловіками, ані поміж собою, та й узагалі ні з ким?
Я кивнув.
Запала довга-предовга тиша. Селеан наморщила лоба, і я аж побачив, як вона силкується осягнути цю думку. «Спантеличення. Сум».
— Тоді що вони роблять? — урешті спитала вона.
Я згадав жінок, яких знав: Молу, Фелу, Деві.
— Багато чого, — відповів, змушений імпровізувати, щоб уникнути незнайомих слів. — Вони створюють картини з каміння. Купують і продають гроші. Пишуть у книгах.
Поки я виголошував цей список, Селеан неначе розслаблялася, ніби їй було приємно чути, що цих чужинських жінок, позбавлених будь-якого кетану, не кидає туди-сюди десь за містом, наче безкості трупи.
— Вони зцілюють недужих і латають рани. Грають… — я мало не сказав «грають на музичних інструментах і співають пісень», але вчасно спохопився. — Грають в ігри, сіють пшеницю й виготовляють хліб.
Селеан замислилася на одну довгу мить.
— Я воліла б і займатися цим, і битися, — рішучо сказала вона.
— Деякі жінки так і роблять, але для багатьох уважається, що це не від летані, — я вжив фразу «від летані», бо не уявляв, як сказати адемічною «пристойна поведінка».
Селеан показала жест «різка зневага й докір». Мене вразило те, наскільки сильніше це ображало у виконанні цієї дівчинки в яскраво-жовтій сорочці порівняно з Темпі чи Вашет.
— Летані однакове повсюди, — твердо сказала вона. — Воно не змінюється від місця до місця, наче вітер.
— Летані як вода, — не думаючи відповів я. — Саме по собі воно незмінне, але набуває різних форм, щоб зайняти будь-яке місце. Воно — це і річка, й дощ.
Селеан витріщилася на мене. Люті в її погляді не було, та у виконанні когось із адемів цей погляд мав такий самий ефект.
— Хто ти такий, щоб казати, буцімто летані подібне до чогось одного, але не до іншого?
— А хто ти така, щоб робити те саме?
Селеан якусь мить дивилася на мене. Між її блідими бровами намітилося щось схоже на серйозну зморшку. Тоді вона весело розсміялася й підняла руки.
— Я Селеан, — заявила. — Моя мати належить до третього каменя. Я адемка з походження, і я повалю тебе на землю.
Вона дотримала свого слова.